полку планувалося Вейсбахом в контексті будівництва Української лінії, автором проекту якої він і був [28.-С.223]. Між канцелярією київського губернатора та Військовою колегією зав'язалося жваве листування з приводу місця оселення. Остаточне рішення залишила за собою Колегія. За її планом "серби" повинні були оселятись все при тому ж містечку Тор (поблизу Бахмута). Таке рішення закріпив наказ Військової колегії від 26 січня 1733 р. [11.-С.90]. Тобто на тих самих місцях, які було ухвалено ще наприкінці 1720-х рр. Чисельність гусарського полку в 1733 р. була вкрай незначною: 14 офіцерів і 183 нижніх чинів [26.-С.83]. Скорочення кількісного складу полку майже вдвічі примусило уряд вжити заходів щодо відновлення його боєздатності. Зупинилися на кандидатурі козаків українських полків, яких планувалося завербувати на службу до 200 осіб. Для цього до козацьких селищ відряджався офіцер- вербівник Сербського полку [27.-С.197]. Вербування козаків було вимушеним кроком. Це визначали й представники вищого генералітету Російської імперії. Саме через необхідність збереження за можливістю балканського характеру полку наказами Ганни Іоаннівни від 12 березня та 3 вересня 1733 р. передбачалось конскріптування балканських християн [27.-С.196-199]. Окремо наголошувалось на тому, що не слід буквально розуміти заклик до виїзду "сербского народу", оскільки "в службе гусарской у Его Величества цесаря римского разных народов люди принимаются, весьма к службе гусарской храбры и искусны" [27.-С.197].
Проте реального покращення життя не відбулося. Полк практично не був оселений на відведених йому землях, незважаючи на чисельні "битье челом" його командира Стоянова [11.-С.93]. "Фамилиям" полку доводилось мешкати на правах підсусідків в українських і слобідських полках (якомога ближче до місць дислокації власне військової команди Стоянова). Це сталося, головним чином, через те, що полк протягом кількох років знаходився у діючій армії.
Службовці полку не встигли оговтатись після перебування в Персії, коли Європу охопила політична лихоманка: 1 лютого 1733 р. помер польський король Август ІІ Фредерік. Звістка про цю подію пролунала як заклик до війни - Росія готувалась взяти найактивнішу участь у розподілі "польської спадщини". Замість креатури польських магнатів - Станіслава Ліщинського, Росія спільно з Австрією воліла бачити корону на голові саксонського курфюрста Августа. Аби додати сильні аргументи до свого побажання, на спільному засіданні міністрів і генералітету, під головуванням імператриці, яке відбулося 22 лютого 1733 р., вирішено було висунути до польського кордону 20 тисяч російського війська під командуванням фельдмаршала Петра Лассі. Військо складалося з 18 піхотних і 10 кінних полків регулярної армії. На підкріплення їм додавалося 15 тисяч іррегулярного війська, головним чином козаків (донських, слобідських, українських) і калмиків, а також "гусар украинских сколько есть" - тобто весь особовий склад Сербського гусарського полку [18.-С.345]. Подальша ескалація напруженості у польських справах призвела до безпосереднього втручання Російської імперії. 31 липня 1734 р. корпус Лассі перетнув російсько-польський кордон.
Аннали офіційної російської історії не приховують жодних повідомлень про участь службовців Сербського гусарського полку в польській кампанії 1733-1734 рр. Можливо так сталося через порівняну малочисельність цього військового формування, що додавало йому певної "другосортності" в очах дослідників. Однак в очах російського командування особовий склад полку, попри свої невеликі розміри, залишився на висоті. Про це ми дізнаємося з апшитів сербських гусар: рядові Михайло Константінов і Михайло Стєфанович (службу у полку розпочали у 1723 та 1724 рр.) разом з іншими чинами брали участь в облозі Данціга (Ґданська) російськими військами під командуванням фельдмаршала Бурхарда-Христофора фон Мініха, яка відбувалася протягом першої половини 1734 р. (місто взяли 28 червня), і за це неодноразово були відзначені начальством [29.- Арк.106,112].
Сподівання більшості службовців на хоч би невеличкий перепочинок після закінчення війни з польськими конфедератами, під час якого можна було б налагодити господарство на Україні та хоч трішки побути з родинами, виявилися марними.
На Україну полк таки перевели, але зовсім не для звичної прикордонної служби. Ще восени 1734 р. розпочалася конфронтація між Петербургом і Стамбулом з приводу втручання турок у перські справи, з одного боку, та наскоків запорожців на ногайські аули - з другого. Щоправда, того, та й наступного року, військові дії, якщо можна так їх назвати, не виходили з площини локальних сутичок. Нова війна з Туреччиною за сподіваннями російського уряду, мала призвести до повернення втрачених за ганебним для Росії Прутським миром, земель, а може й до придбання нових на південному заході (тобто, на балканському напрямку). Сербському гусарському полку саме під час цієї війни судилося вкрити себе славою під час штурму Очакова в 1737 р., зміцніти організаційно, збільшитися кількісно та перетворитися на справжню кузню кадрів офіцерства вищої та середньої ланки російського війська. Утім, розгляд цих сюжетів залишено нами для подальших наукових студій.
Таким чином, у запропонованій увазі розвідці нами було здійснено спробу в загальних рисах простежити передумови й обставини створення Сербського ("старого", "польового") гусарського полку (1724-1776 рр.), організаційний хід його комплектації та перші його кроки у справі служби Російській імперії як альтернатива прикордонній службі запорозького козацтва.
ДОДАТКИ
Додаток № 1
р., жовтня 31. - Універсал Петра І до сербських граничар Австрійської імперії, з закликом заступати на російську службу
Обявляем чрез сие всем кому о том ведати надлежит; понеже Мы восприяли намерение в наших украинских городех