В.М. Мороко

ДІЯЛЬНІСТЬ РОСІЙСЬКИХ АНАРХІСТІВ-ЕМІГРАНТІВ НАПЕРЕДОДНІ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1911-1914 РР.)

Протягом перших десяти років ХХ століття анархісти "вписалися" у палітру суспільно-політичних сил, що протидіяли самодержавству, знайшли у революційному русі власну нішу. У значній мірі цього вони досягли, спираючись на закордонну операційну базу. Діяльність анархістів-емігрантів того часу розглядалася нами в попередніх публікаціях [1; 2].

Роль закордонної операційної бази була для анархістів визначальною і на початку наступного десятиліття. В умовах, коли рух в імперії практично завмер, саме закордонні організації зупинили процес розпаду біля межі, перейшовши яку ця течія визвольного руху швидше за все б не відновилася. Тому цей період в історії еміграції анархістів відіграє вкрай важливу роль. Дослідження його дає ключ до розуміння генези анархізму в започатковану Першою світовою війною добу бурхливих потрясінь.

Між тим, цей відрізок закордонної діяльності російських анархістів майже не вивчався. Очевидно, дослідників заколисував здавалось б очевидний факт помітного згортання роботи в еміграції. Однак візьмемо на себе сміливість стверджувати, що у даному разі маємо справу з випадком, коли визначальними були не кількісні показники. В закордонних організаціях відбувалися важливі для розуміння подальших подій процеси. Вони й стали предметом нашого аналізу.

У перші два роки розглядуваного періоду анархістська еміграція дійсно переживала певну кризу. Згадуючи недавнє минуле, Г. Гогеліа у 1913 р. вбачав витоки кризи у російських подіях. Він писав: "Якщо був період бездіяльності, особливо у 1911 і 1912 рр., то це пояснюється не зневірою, не розчаруванням, а тим, що рух якось відразу обірвався на місцях, там у Росії, що відповідним чином відгукнулось і на нашій закордонній діяльності" [3.-№7.-1913.-20 липня].

Однак зауважимо, що криза в еміграції була все ж відносною. Повністю закордонне життя не завмерло [2]. В Європі припинили існування періодичні видання, навколо яких групувалися члени анархістських груп. Але з'являлися нові. Першою ластівкою видавничого ренесансу став у 1911 р. щомісячник, у подальшому тижневик "Голос труда", який започаткувала російська робітнича група Нью-Йорка. Хоча офіційно видання проголосили безпартійним, але де-факто часопис став рупором анархізму. Серед його авторів знаходимо такі відомі прізвища як М. Гольдсміт, Г. Гогеліа, А. Карелін, В. Забрежнев.

"Голос труда" інформував про життя російських робітників-емігрантів у США, пропагував "робітничий" соціалізм, який протиставлявся нібито насаджуваному вихідцями з інтелігенції та буржуазії соціалізму "панському". Речниками робітничого соціалізму видавці вважали анархістів-комуністів та синдикалістів і есерів-максималістів. Зокрема, у статті А. Крамського "Що таке анархізм? Соціалізм чи ні?" пропонувався висновок: анархізм - одна з течій робітничого соціалізму, а соціалізм соціал-демократів - це одна з форм панського або інтелігентського соціалізму [4.-№5.-1911.-Липень].

У кожному номері вміщувались одна-дві статті, спрямовані проти панського соціалізму. Проводилася думка - соціалізм панський, соціалізм партій "готує на шию народу новий зашморг", робітникам затуманюють голову розмовами про передчасність вилучення всіх засобів виробництва та передачі їх у суспільне надбання, і навіть ті із соціал- демократів, що виступають за політичну революцію, за збройне повстання добиваються лише зміцнення своїх позицій у сучасному капіталістичному суспільстві [4.-№4.-1911.- Червень; №6.-1911.-Серпень].

У 1912 р. відновилась видавнича діяльність анархістів у Західній Європі. У липні вийшов з друку перший номер газети "Рабочий Мир". Формально видавцем стала цюріхська група анархістів-комуністів з однойменною назвою. Але серед постійних авторів, котрі формували обличчя видання, бачимо прізвища анархістів, авторитет яких був загальновизнаним у цілому в середовищі всіх учасників цього руху. Це І. Гроссман (Рощин), О. Голберг (О. Ге), Г. Гогеліа, Е. Артем'єв.

Перший номер відкривала установча стаття І. Гроссмана "Наші завдання в наступній російській революції". Автор відмовлявся від ідеї безмотивного терору, прихильником якого був у добу першої революції. Визнавав, що дрібні експропріації, котрі здійснювали не лише анархісти, а й ті, хто прикривався їх ім'ям, кидали тінь на рух загалом. І. Гроссман чи не першим серед лідерів анархізму спробував розділити мінімальні й максимальні завдання боротьби. До програми-мінімуму він відносив спільну з демократами боротьбу проти самодержавства, оскільки робітникам потрібні свобода слова, вільні автономні організації. Необхідна й боротьба за самовизначення націй. При цьому І. Гроссман відмежовувався від парламентської діяльності і зв'язування себе анархістами в подальшому законами й рамками законів.

Програма-максимум уже передбачала втілення в життя відомих ідей анархізму: захоплення землі й фабрик, знищення центральної влади, організацію трудових комун, федерацій. Автор підкреслював: "Ми не підкоряємося жодним постановам ультрареволюційних Рад Робітничих депутатів, якщо вони йдуть у розріз із єдиним нашим завданням - здійсненням трудового революційного самоуправління. Про жодні свободи слова, друку, покращення умов майбутньої боротьби ми не думаємо" [3.-№1.-1912.-1 липня].

Газета зі статтею І. Гроссмана широко розійшлася в емігрантських колоніях, вивчалася анархістами на заняттях з теорії революційної боротьби.

Поволі зростали чисельно, пожвавлювали роботу емігрантські групи. В Європі помітними вони були в Англії, Франції, Швейцарії, Бельгії. На Британських островах діяли групи як анархістів-комуністів, так і анархістів-синдикалістів. Найчисельнішою (55 осіб) була група анархістів-комуністів у Лондоні. Вона видавала власний друкований орган "Arbeiter Freind". Видання часопису не російською мовою пояснювалося національним складом групи. За незначним винятком її члени були євреї. Деякі з них перебували в еміграції вже досить тривалий час. Так, С. Ліндер, який неодноразово обирався секретарем групи, був управляючим справами "Arbeiter Freind", мав 10-річний