В.М. Мороко

ЗАКОРДОННІ ОРГАНІЗАЦІЇ ПСР У 1906 - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 1907 року

У 2001 р. автором опублікована стаття, яка висвітлює діяльність есерів-емігрантів напередодні та в час першої революції в Росії [1]. Пропонована нині публікація розглядається нами як її продовження. Це звільняє від необхідності знову повертатися до аналізу історіографії та джерел з проблеми. Його можна знайти у першій статті.

Однак при цьому, на наш погляд, вимагає пояснення вибір хронологічних рамок нового дослідження. Досі в історіографії російської політичної еміграції цей період окремо не розглядався. Навіть більше, торкаючись закордонної діяльності загальноросійських партій на початку ХХ ст., дослідники простежували її, у кращому випадку, до кінця 1905 р. і знову згадували про неї, вже аналізуючи події після третьочервневого перевороту 1907 р. Підкреслимо, у кращому випадку. Бо, скажімо, найавторитетніший на сьогодні російський дослідник історії ПСР доби першої революції М. Леонов у своїй ґрунтовній об'ємній монографії закордонні організації взагалі ігнорує, обмежується лише аналізом роботи партійних конференцій, що відбувались за межами імперії [2]. Ця ж тенденція простежується й у публікаціях документів і матеріалів. У 90-і роки побачив світ відповідний тритомник. У його першому томі зібрані документи за час від 1900 до 1907 р. [3]. Але матеріали про роботу закордонних організацій ПСР у 1905 - 1907 рр. в ньому шукати марно.

Визнаємо, що і в нашій попередній статті виклад матеріалу обмежувався кінцем 1905 р. Це має під собою об'єктивну основу. Після Маніфесту 17 жовтня політичні партії отримали можливість працювати легально і тому істотно скоротили свою закордонну присутність, спрямували майже всіх емігрантів в Росію. В. Чернов згадував: "Партія, зрозуміло, цілковито перебудувалась, усі вільні сили, що знаходилися в її розпорядженні, були перекинуті в Росію, за кордоном майже все було переведено на "консервацію" [4.-C.250-251]. Але "майже", це все ж не 100%, а консервація - не синонім ліквідації. Закордонна діяльність була незначною, однак не припинялась і варта того, щоб її не замовчувати.

На початку 1906 р. з відомих есерівських діячів за кордоном перебували М. Гоц, І. Рубанович, Х. Житловський та Л. Шишко. Першого з них тримала в Західній Європі тяжка хвороба. Майже повністю паралізований, М. Гоц, що, як відомо, був одним із засновників і визнаних лідерів ПСР, аж до перенесення центру партійної роботи в Росію залишався людиною, котра об'єднувала однопартійців. Після його смерті влітку 1906 р. Л. Шишко дав його діяльності останнього періоду життя наступну промовисту оцінку: "Біля його ліжка або крісла відбувалися партійні наради і обговорювалися найсерйозніші заходи: до нього, як і раніше, їхали з Росії делегати центрального комітету й представники громадських організацій: коли він повертався в Женеву (після лікування - В.М.), він продовжував керувати виданням партійного органу" [5.-C.289-290].

Автор некролога залишився за кордоном після недовгого перебування на Батьківщині у розпал революції не в останню чергу теж з причини негараздів зі здоров'ям. Один із найстарших діячів визвольного руху, учасник ще "ходіння в народ" Л. Шишко у 1904-1905 рр. входив до складу ЦК ПСР. Раптова відстороненість від активного партійного життя в умовах еміграції періоду, що розглядається, переживалася ним дуже важко, навіювала песимістичні настрої. У приватному листі товаришу, датованому першою половиною 1907 р., Л. Шишко нарікав: "Живу невиразно, непевними враженнями від російських справ. Іноді здається, що справа (революційна) затягується, не може перейти досягнутої межі й тоді стає тривожно... Як би хотілося знову бути у колі товаришів і знову жити спільною думкою й спільними враженнями. Важкий тепер час. Давно вже нема ознак масової підтримки руху, й партії доводиться жити своїми кадрами при таких обставинах, коли треба відчувати за собою сили" [6.-C.33].

Про Х. Житловського зразка 1906 р. як про есера доводиться писати вже з істотним застереженням. Його захопила ідея створення єврейської соціалістичної робітничої партії. На короткий час він приїхав у Росію для участі у з'їзді національних соціалістичних організацій. Замість з'їзду вдалося зібрати лише малопредставницьку конференцію. За спогадами В. Чернова, Житловський повернувся за кордон розчарованим і пригніченим і невдовзі емігрував до США, де був помітним в єврейському соціалістичному русі.

Лише І. Рубанович знайшов себе в умовах затишшя емігрантського життя. Він продовжував представляти партію в МСБ, а також був видавцем і редактором журналу (бюлетеня) "La Tribune Russe", що випускався есерами в Парижі, починаючи з 1904 р. Про свою закордонну місію Рубанович у лютому 1907 р. звітував перед ІІ з'їздом ПСР. Його робота була високо оцінена. Делегат з'їзду від ЦК Крестовський підкреслював, що Рубанович виконував важку й відповідальну роботу міжнародного представництва одиноко, в умовах, коли ідейний центр есерів перемістився в Росію [3.-С.551].

Ейфорія з приводу перемог революції, як багатьом здавалося, незворотних, припала на час, коли ПСР проводила у Фінляндії свій перший, установчий, з'їзд. Тому про перспективу роботи за кордоном не говорили навіть делегати від ЗК ПСР та присутні на з'їзді два члени її Лондонської організації. Еміграцію згадали хіба що опосередковано, коли за кордоном для її потреб поширили листівку з викладом змісту основних резолюцій з'їзду [7.-ЦЛ 18.215.1906.І].

Однак поступово з'являлися елементи протверезіння, особливо після поразки повстань у Свеаборзі, Кронштадті та Ревелі. За