Із сибірського заслання втік член ЦК ПСР, до арешту представник партії у Виконкомі Петербурзької Ради робітничих депутатів О. Фейт. В еміграції він став членом Закордонної делегації ЦК. Емігрантські ряди невдовзі після арешту влітку 1906 р. поповнив Г. Ривкін, один із лідерів есерів-максималістів і керівників Московського збройного повстання, активний учасник повстання в Кронштадті. У 1906 р. залишив межі імперії і став уповноваженим ЦК в Швейцарії ветеран народництва І. Старинкевич. Рятуючись від суду, змушені були емігрувати маститі редактор "Сына Отечества" Шрейдер та видавець і публіцист С. Юріцин. На момент розгону І Думи з Росії виїхала частина членів Бойової Організації ПСР. У липні 1906 р. із Севастопольської головної фортечної гауптвахти здійснив разом з 4 товаришами зухвалу втечу один з керівників БО Б. Савінков, який, до речі, залишив яскравий опис вимушеної морської подорожі [8.-C.264-265]. Після арешту в Ревелі в час повстання і рідкісного на ті дні виправдання судом не став випробовувати долю і виїхав до Парижа член ЦК ПСР І. Фондамінський. Дещо пізніше, в 1907 р., за кордоном після втечі із заслання опинився і один із есерівських лідерів М. Авксентьєв.

Зміна ситуації вимагала розконсервації закордонної операційної бази. Знову пожвавилась робота есерівських груп. На жаль, про їх діяльність в Європі збереглися лише розрізнені дані. В центрі дореволюційної політичної еміграції з Росії, яким була Швейцарія, активними були групи в Женеві і Лозанні. Женевська група брала жваву участь у теоретичних дискусіях на міжпартійних зборах емігрантів. Відновилося гостре протистояння на таких зборах есерів з есдеками, особливо з проблем аграрної програми революції. Справа доходила до винесення конфліктів на розгляд третейського суду [7.-ЦЛ 18.272.1906.ХІ.19].

Як видно зі спогадів обраного в кінці 1906 р. членом бюро і казначеєм лозаннської групи ПСР С. Клячка, тамтешні есери теж були активними учасниками всіх політичних акцій у місцевій російській колонії, котру складали понад 600 емігрантів і близько 600 студентів з імперії. Принагідно зауважимо, що останні становили 80% загального числа студентів Лозаннського університету. Есерівська група була співорганізатором багатьох загальноемігрантських зборів, її члени працювали в касі взаємодопомоги, у великій бібліотеці суспільно-політичної літератури тощо.

Зокрема, С. Клячко став головою зборів представників всіх політичних груп, які прийняли резолюцію із засудженням спроб деяких анархістів вдатися до експропріації в місцях масового проживання політемігрантів. Збори звернулися до П. Кропоткіна, відомих європейських анархістів, і провокаційні акції вдалося відвернути. Була також розгорнута широкомасштабна кампанія протесту проти арешту в Швеції на прохання російського уряду есера-максималіста Я. Черняка. В швейцарських газетах умістили відповідну відозву, в Лозанні провели мітинги протесту [9.-С.191- 194]. Подібні акції пройшли і в інших країнах, що сформувало європейську суспільну думку. Швеція відмовилася видати Черняка російській поліції.

У Франції заявила про себе група есерів Вищої вільної школи Парижа. Вона доклала чимало зусиль до об'єднання прихильників, добивалася розширення своєї присутності в позапартійній Раді студентських представників. На думку есерів, ця Рада повинна була захищати як академічні, професіональні інтереси, так і "зайняти певне місце в подальшому розвитку пролетарської і селянської боротьби" [7.-ЦЛ 18.274.1906.Х].

Своєрідним підтвердженням активності есерів в Німеччині була датована 18 січня 1907 р. надіслана в Петербург інформація завідувача берлінського відділу закордонної агентури Департаменту поліції Гартінга, яка містила настійне прохання "усунути" з цієї країни 20 політемігрантів. їх список випала честь відкрити секретарю берлінської групи ПСР та двом її активним членам. Наступного місяця Гартінг повідомляв про перетворення Берліна в центр розповсюдження по всій Європі інформаційних матеріалів, котрі викривали самодержавство [10.- Оп.1907.-Спр.352.-Арк.2,9].

Особливе місце в закордонній діяльності ПСР ще до революції належало її групам, що діяли в Північній Америці, головним чином, в США. Географічна віддаленість від Росії, з одного боку, відносне матеріальне благополуччя членів американських груп й більша, ні у Європі , готовність пересічних громадян та так званої "буржуазної публіки" жертвувати на потреби овіяних романтичним флером революціонерів, з іншого, визначили їхню специфічну роль. Вплив їх на діяльність есерівських організацій Росії був практично нульовим, не набагато вище цієї позначки й допомога кадрами партійних працівників, нелегальною літературою тощо. Натомість вони забезпечували постійне надходження грошей.

Правда, про конкретну роботу есерів за океаном у 1906 - на початку 1907 р. відомо мало. "Завдячуючи" департаменту поліції, агентурою якого перехоплювалася частина листів у Росію, знаємо дещо про есерівську групу в Нью-Йорку. 18 грудня 1906 р. звідти писали, що група отримала назву південноросійської, бо в ній переважали вихідці з Одеси. Вона прагнула об'єднати однодумців, що емігрували з Півдня Російської імперії. Ремствуючи на те, що багато товаришів по спільній у минулому революційній роботі ситі й не думають про батьківщину і її звільнення, автор листа повідомляв, що ті, "у кого сумління ще не зовсім заглухло", зосередили зусилля на проведенні громадських заходів, збір пожертвувань на яких надсилався в Росію [10.-Оп.1906.-Спр.666.-Арк.73].

Роботу есерів у США активізував приїзд туди Г. Гершуні. У листопаді 1906 р. незвичним способом (винесений з місця ув'язнення у бочці з соліннями) він залишив Акатуйську каторгу і з Владивостока відплив до Сан-Франциско. Невдовзі газета російських есерів в Японії вмістила кореспонденцію з цього міста, у якій повідомлялося : "Під