З тих же частково цитованих вище спогадів Судзіловського видно, що освоїтися в Японії йому допомагав Джордж Кеннан, кореспондент впливових американських газет, автор дуже популярної на той час книги про сибірське заслання. Про це співробітництво писав і сам Кеннан в опублікованій у 1915 р. в Нью-Йорку статті "Як здійснювалась освіта російських солдат в Японії".

Судзіловський так описував свою першу появу в таборі: "Відповідно до інструкцій американських товаришів, я скликав сходку в декілька сот осіб й звернувся до них з промовою, у якій проводив паралель між нинішнім становищем російської держави й поміщицькою вотчиною, яка керується найманцями, що обдурюють як поміщика, так і селян. Я старався показати всі вигоди як для поміщика, так і селян керувати маєтком за допомогою виборних від самих селян замість найманців" [14.-Спр.25.-Арк.4].

Перший млинець вийшов однак глевким. Республіканська промова оратора не викликала ентузіазму слухачів. Судзіловській не знітився, з дня в день продовжував виступи і поступово заволодів симпатіями солдатських мас. Як вказував М. Іосько, що в своїй монографії детально розповів про агітаційні виступи Судзіловського, табори швидко революціонізувалися [13.-С.192].

Твердження про революціонізацію таборів не перебільшення. Збереглося достатньо об'єктивних свідчень, що підтверджують це. Відповідні факти наводив М. Іосько, інші автори, нижче до них звертатимемося й ми. Але варто уточнити. Істотні зрушення в настроях десятків тисяч полонених не могли бути лише наслідком їх безпосереднього спілкування з однією людиною, хай і такою непересічною як Судзіловський. Принципово не змінювала ситуацію участь у усній пропаганді невеликого числа його помічників.

Справа в іншому. Усну пропаганду вдалося ефективно доповнити пропагандою друкованим словом. Певна кількість легальних видань надходила в табори й до приїзду Судзіловського. У кінці 1906 р. він писав:" Багато потрапляло солдатам закордонною поштою прямо; певна частина - за сприяння японських товаришів соціалістів, з яких одного навіть було посаджено за це у в'язницю на два тижні"[11.-1906.-25 листопада]. Але Судзіловський поставив справу на якісно вищий рівень, забезпечив постійне надходження значної кількості і легальних, і нелегальних видань. Він доклав зусиль і до подолання такої перешкоди на шляху поширення літератури як неписьменність значного числа вояків. В найбільших таборах було організовано школи по ліквідації неписьменності. Викладали в них революційно налаштовані офіцери та унтер-офіцери і навіть деякі японці- перекладачі [13.-С.193].

Судзіловському надсилалась література закордонними центрами та окремими групами емігрантів, як есерів, так і есдеків. Відповідну інформацію знаходимо, зокрема, у багатьох адресованих йому листах. Попри всю лояльність до діяльності політемігрантів, японська влада не дозволяла поширювати серед полонених партійні видання соціалістичного спрямування. Це обмеження обходили ретельно слідкуючи, щоб у транспортах літератури не було вказівок на їх походження, а все читати органи цензури не здатні були фізично [11.-1906.-25 листопада]. Судзіловський використовував і послуги ліберально налаштованих знайомих. В Японії отримували легальні газети журнали, брошури, книги, у тому числі й з столиці імперії Петербурга [14.-Спр.115.- Арк.7].

Окрім того, Судзіловський мав власну друкарню в Кобе. У ній набиралися не лише окремі листівки, а й тижневик "Японія і Росія". Його започаткували учні місцевої православної семінарії. "Перетворення цього видання, що пахло ладаном, в революційне, не дивлячись на вагомі протести військового міністерства, були вже справою моїх рук", - відзначав Судзіловській [13.-200]. Тижневик став рупором революційної пропаганди й широко поширювався в таборах. Не зупиняємося на аналізі змісту публікацій "Японії і Росії", бо про це популярне загальнодемократичне видання написано достатньо [13; 15]. Візьмемо іншу сторону - його місце в агітаційно-пропагандистській роботі.

Журнал мав постійних читачів серед російських офіцерів і солдат, які навіть підписувалися на нього. Збереглися адреси 213 передплатників на "Японію і Росію" в 15 таборах [14.-Спр.223.-Арк.1- 8]. Видання виявилось настільки вдалим, що знайшло попит і за межами Японії, було відомим як у російських емігрантських колоніях, так і у Росії. Так, журнал читали в емігрантському клубі Ханькоу. Судзіловський мав звідти схвальні відгуки. Знали "Японію і Росію" в Харбіні, де склалася велика російська колонія. В. Дебогорій-Мокрієвич отримував тижневик в Болгарії [14.-Спр.120.- Арк.1,4;Спр.128.-Арк.5]. В архіві Судзіловського зберігся цікавий лист із Петербурга. Його ліберально налаштований автор, повідомляючи про надходження одного із номерів "Японії і Росії", додавав: "Завдяки дивній випадковості цей номер потрапив до царя" та пояснював як це відбулося [14.-Спр.115.-Арк.9].

У зв'язку з поверненням полонених на Батьківщину журнал "Японія і Росія" припинив існування. 16 своїх передових статей з нього Судзіловський у січні 1906 р. вмістив в окремому збірнику "В полоні". Статті спеціально для нового видання не редагувалися й відбивали настрої автора на момент їх написання. Пишучі про бажаність для Росії західноєвропейської моделі суспільного розвідку, Судзіловський переоцінював значення Маніфесту 17 жовтня як такого "що забезпечує подальший безкровний шлях розвитку" [16.-С.97]. Але в якості агітаційного матеріалу загальнодемократичного спрямування збірник виконував свою роль. Тим паче, що він містив й інші публікації. Зокрема, в статті "Як бути з землею?" Судзіловський відстоював ідею об'єднання землі під владою общини [16.-С.91]. Ще раніше Судзіловський віддрукував великим тиражем і поширював в таборах іншу брошуру "В полоні". У ній він орієнтував читачів на боротьбу за скликання Всенародного Земського Собору, детально викладав програму з 15 пунктів перетворення Росії на демократичну республіку