Надсилаючи відповідне повідомлення в Петербург, Бахметьєв від себе також додав: "Стоянки наших військових суден у цьому порту вкрай небажані, оскільки революціонери поза сумнівом знайдуть можливість ввійти у стосунки з командою" [21.-С.145].

Цитовані депеші П.Столипін надіслав морському міністру, й той 27 жовтня виправдовувався. Мовляв, вже три місяці військовим кораблям заборонено заходити в порт Нагасакі, й там бувають лише торгові кораблі, оскільки цього вимагають торгівельні інтереси [10.-Оп.1906.-Спр.957.-Арк.19]. Така нервова реакція якнайпереконливіше засвідчує ефективність агітаційно-пропагандистської діяльності нагасакських есерів.

Тема російської еміграції виявилась дражливою і для японців. Японський уряд під сильним російським тиском змушений був обмежувати діяльність політемігрантів. Майже у кожній телеграмі в Петербург про це йшла мова. 1 серпня 1906 р. Д. Бахметьєв повідомляв, що міністр іноземних справ запевнив його: "Поліції в Нагасакі буде наказано якнайретельніше спостерігати за діяльністю цих осіб". У телеграмі від 25 серпня знову ця тема: зроблено подання японській владі, обіцяли надалі такого не допускати [10.-Оп.1906.-Спр.957.-Арк.14,16]. Обіцянки виконувалися. 29 грудня 1906 р. Бахметьєв сповіщав про те, що японці не дозволяють російським революціонерам вільно висловлюватись на публічних зборах [10.-Оп.1906.-Спр.957.-Арк.30]. Він же інформував 9 березня 1907 р. про припинення виходу "Волі" і вказував, що це головним чином стало наслідком зміни під тиском японської влади стилю видання, перетворення його на помірковане, подібне до тих, що легально видавалися в Росії [10.-Оп.1906.-Спр.957.-Арк.82]. Не без активної допомоги японської сторони розгорнув діяльність по переслідуванню революціонерів консул в Нагасакі. У січні 1907 р. він доповідав: "Японська влада тепер почала надавати підтримку російському консулу у боротьбі зі злочинною діяльністю російських революціонерів" [21.-С.146]. Нарешті, японські посадові особи сприяли й діяльності агентури Департаменту поліції. Завдяки цьому в Петербурзі мали картотеку на багатьох емігрантів. Були відомі їх прізвища, партійна приналежність.

З іншого боку, негативні наслідки співпраці офіційних Росії і Японії пом'якшувалися допомогою, котру політемігрантам надавали рядові японці, зокрема місцеві соціалісти. Про цю допомогу знали навіть за океаном. 29 вересня 1906 р. збори емігрантів в Нью-Йорку прийняли англійською, російською і польською мовами відозву до японського народу, у якій висловлювали вдячність за сприяння політемігрантам з Росії. Відозва розсилалася "всім знайомим японцям" з тим, щоб вони через пресу довели її зміст до широкого загалу співгромадян [11.-1906.-17 листопада].

Прийняття відозви було, очевидно, ініційоване тими політемігрантами, які прибули в США з Японії. У 1906 р. за фінансової допомоги М. Судзіловського виникли колонії політемігрантів з Росії в Новій Зеландії, на Філіппінах і Цейлоні [13.-С.244]. Але найбільший "реекспорт" російських втікачів від переслідувань самодержавства йшов через Японію до Північної Америки. З документів архіву Судзіловського дізнаємося про особливості функціонування налагодженого у 1905 р. океанського мосту між Японією і США. Щоб уникнути труднощів з американськими еміграційними службами, які могли повернути назад до Японії, організували переїзд через Канаду. Прибулі отримували допомогу місцевих емігрантських громад. Зокрема, автор одного із листів до Судзіловського повідомляв про готовність надати допомогу полякам-дезертирам з російської армії: "Їм знайдуть роботу, позичать гроші на проїзд із Фріско (Сан-Франциско - В.М.) в Чикаго чи інші міста Штатів" - писав він [14.-Спр.129.-Арк.3].

Що ж до діяльності в Японії власне політемігрантів-есерів, то на початку 1907 р. в ній відбулися зміни у гірший бік. М. Судзіловський захопився ідеєю подолання розмежування російської революційної еміграції. У листопаді 1906 р. він створив на надпартійній основі "Союз допомоги народному визволенню", а ще через 2 місяці пішов з посади голови Східного Закордонного Автономного Комітету ПСР. Слідом за Судзіловським з Комітету вийшли його однодумці. Комітет формально продовжував функціонувати, але нових його членів ЦК ПСР оголосив самозванцями і відмовився визнавати. У серпні 1907 р. відповідну заяву ЦК вмістив центральний орган партії есерів [22.-1907.-30 серпня]. Припинилося і видання "Волі". Однак нагасакська есерівська група збереглася й продовжила агітаційно-пропагандистську роботу.

Перебіг подій в житті еміграції есерів в Японії не співпадав з його динамікою в інших країнах, особливо західноєвропейських. Есери в Європі в час активної роботи однодумців на Далекому Сході майже нічим себе не проявляли. І навпаки, дещо активізувалися тоді, коли в діяльності їх колег в Японії відбувся спад.

У Західній Європі завершення початкового стану відновлення роботи ПСР, про що йшлося на початку статті, було зафіксовано фактом проведення 15-20 січня 1907 р. конференції її закордонної організації (З0). Обговоривши завдання закордонної діяльності в ситуації краху сподівань на демократизацію Росії, делегати прийняли новий Статут З0. Власне, у більшості своїх пунктів він повторював перший Статут, що діяв з серпня 1903 р. Було лише внесено деякі уточнення. Виконавчий орган організації отримав назву "Обласний Закордонний Комітет" (раніше просто "Закордонний Комітет"). Це підкреслювало його рівність з регіональними комітетами в Росії. ОЗК складався з 5 членів і 5 кандидатів для нього. Статут визначав, що групи ПСР разом утворюють федерацію. її вищім органом був з'їзд.

Фіксувалося представництво груп на з'їзді. Воно залежало від кількості членів тієї чи іншої групи. Гарантувалося право вирішального голосу на з'їзді членам ЦК