В. М. Певченко

МЕТОДИ ПОНТІЙСЬКОЇ ЕКСПАНСІЇ У ПІВНІЧНЕ ПРИЧОРНОМОР'Я НАПРИКІНЦІ ІІ - НА ПОЧАТКУ І СТ. ДО Н.Е.

Північне Причорномор'я відігравало важливу роль у антиримських планах Мітрідата Євпатора. Вивченню кола проблем, пов'язаних з понтійською експансією у Північне Причорномор'я, приділялася значна увага у працях багатьох вчених. Так, хронологія та датування подій були ретельно розглянуті С.Ю. Саприкіним [1, с.127-153]. Вагомий внесок у дослідження та аналіз фактів, пов'язаних зі встановленням понтійського панування у регіоні, таких як виступ Савмака на Боспорі, зроблено С.О. Жебелевим [2, с.53-62], та Ю.Г. Віноградовим [3, с.64-87]. Методи понтійської експансії досліджувалися, зокрема, у працях Є.О. Молєва [4, с.3-76], та С.Ю. Саприкіна [1, с.127-153]. При цьому основна увага приділяється розгляду військових дій, а інші методи, хоча й вивчалися, але окремо не виділялися. Натомість, без розгляду і аналізу усього комплексу методів, застосованих для встановлення влади Мітрідата Євпатора у Північному Причорномор'ї, неможливо встановити різницю у підходах понтійського царя до грецьких полісів та варварського населення регіону, і отримати повну картину встановлення понтійської влади. Тому, вважаємо за необхідне детально розглянути понтійську експансію у Північному Причорномор'ї, для виділення та диференціації різних методів якими вона проводилася.

Понтійське царство мало територіальні претензії майже до всіх своїх сусідів. Понтійські Мітрідатіди були нащадками Отанідів та Ахеменідів, а тому вважали власними родовими володіннями майже всю Малу Азію, і зокрема, Віфінію, Каппадокію та Пергам. З переходом останнього під владу Риму, територіальні претензії понтійських царів поширились і на цю державу [1, с.37-38]. Намагання повернути родові володіння штовхало Мітрідата Євпатора до війни з широкою коаліцією на чолі з Римом, яку він програв би через брак ресурсів. Це яскраво продемонструвала невдала війна Фарнака І з Пергамом, Віфінією та Каппадокією у 183-179 рр. до н.е. [5, с.67]. Мітрідат Євпатор повинен був шукати союзників і відповідні ресурси для проведення своєї політики. У Малій Азії це було майже неможливо через сильні позиції Риму та інших держав, до яких Понт мав територіальні претензії. В цій ситуації об'єктом понтійської експансії для здобуття ресурсів став Чорноморський регіон, і зокрема, Північне Причорномор'я. Тут порівняно слабким був вплив Риму, а крім того, регіон мав значні людські та матеріальні ресурси [6, с.157]. Боспор і інші грецькі центри були значними постачальниками продовольства в античному світі, зокрема зерна [7, VII. 4, 6]. Північне Причорномор'я також населяли численні войовничі племена варварів, які могли поповнити понтійське військо у війні з Римом. Для експансії в цей регіон Мітрідата могли схиляти давні союзницькі відносини між Понтом і Херсонесом Таврійським [8, 402], а також, вірогідно, з Ольвією [9, с.112], і сарматами [10, с.142]. Сприяла намірам Мітрідата і складна етнополітична ситуація в регіоні, античні центри якого переживали черговий сплеск варварської навали [11, с.95-96].

Військовій експансії передувала дипломатична підготовка. Використовуючи старі зв'язки з Херсонесом і скрутне становище полісу, що воював зі скіфами, Мітрідат Євпатор вирішив заключити договір з містом, для чого в Херсонес був направлений посол - син Кефали. Внаслідок місії посла, вірогідно, був укладений договір, і понтійський цар став покровителем полісу [4, с.23]. Деякими вченими прийнята гіпотеза, що наслідком місії сина Кефали стало не укладення нового договору, а відновлення старого, часів Фарнака І [12, с.16]. На наш погляд, мова йде саме про новий договір з понтійським царем, оскільки поліс, хоча і зберіг автономію, потрапив під протекторат Мітрідата. На це вказують не лише згадки Євпатора як покровителя полісу, а й перехід херсонеської монетної чеканки на типологічно близьку до понтійської і наявність у полісі царських військ [1, с.138]. Крім того відновлення старого договору було неможливим через наявність в документі зобов'язання сторін щодо дружніх відносин з Римом [8, 402], а це явно суперечило усій політиці Мітрідата.

Укладення договору з Херсонесом давало гарну можливість для понтійського царя розгорнути експансію у Північному Причорномор'ї і фактично означало її початок. Передусім, як покровитель полісу, Мітрідат мав захистити його від скіфської навали. Крім того, це давало змогу виставити понтійського царя захисником греків, що мало пропагандистський ефект. Наслідком втручання у скіфо- херсонеський конфлікт стала Перша Діофантова війна, яка закінчилася перемогою понтійців [13, с.352]. Скіфи потрапили під владу Мітрідата Євпатора. Стратег понтійського царя Діофант вирушив на Боспор, де вів таємні переговори з Перісадом V, наслідком яких стала згода передати владу на Боспорі, Мітрідату [3, с.64-67].

Отже, Діофант мав досить широкі повноваження і виконував функції не лише військового керівника-стратега, але й дипломата, який вів переговори з царем Боспору, а також, вірогідно, зі скіфами. Хоча про скіфо-понтійську угоду після Першої Діофантової війни джерела не згадують, але пассаж декрета на честь Діофанта про те, що скіфи, розпочавши другу війну з Понтом, відкололися від царя [13, с.352], свідчить, що варвари перед цим визнавали зверхність Мітрідата. Це могло бути зафіксовано лише в договорі, який до того ж, мав стати логічним завершенням війни. Широкі повноваження Діофанта та суміщення ним функцій стратега і дипломата вказують на високу довіру до цієї особи з боку Мітрідата, а також на важливість місії Діофанта який мав максимально швидко та ефективно владнати справу.

Суміщення