Діофантом функцій стратега та дипломата існувало і під час Другої Діофантової війни, коли попередні результати понтійської експансії в регіоні були поставлені під загрозу через повторний виступ скіфів та повстання Савмака на Боспорі. В цей період дії Діофанта були повторенням його справ під час першої війни зі скіфами. Спочатку були розгромлені варвари, а згодом відбулася повторна поїздка на Боспор. Виключенням став лише виступ Савмака, який згодом був вдало придушений понтійським військом [13, с.352]. Повторне призначення Діофанта у Північне Причорномор'я було цілком логічним, адже він вже досягав там успіху. Нове надання широких повноважень стратегу знов підтверджує високу довіру з боку понтійського царя, а також велике значення, яке Мітрідат надавав затвердженню своєї влади у Північному Причорномор'ї.
Придушення виступу Савмака і відправлення його до Синопи знаменувало завершення лише першого етапу понтійської експансії у регіоні, наслідком якого стало включення до складу понтійської держави значної частини Північного Причорномор'я. Поза зоною понтійського впливу залишилися бастарни, сармати і Тіра.
Перший етап понтійської експансії проходив у 113-110 рр. до н.е. [1, с.121] і включав значний набір методів. Хоча основним з них була війна, проте це не виключало такі методи як дипломатичні переговори, заключення договорів, передача царств у спадок. Ці методи органічно вписалися у загальну стратегію понтійського царя, направлену на встановлення своєї влади в регіоні. Мітрідат мав розуміти, що війна як метод експансії може бути цілком неприйнятною у відносинах з грецьким населенням Північного Причорномор'я, оскільки це зашкодило б його репутації філелліна. Тому у відносинах з Боспором і Херсонесом використовувалися лише дипломатичні методи, на відміну від відносин зі скіфами, які були підкорені силою.
Другий етап понтійської експансії у Північне Причорномор'я здійснював інший стратег Мітрідата Євпатора - Неоптолем. Він є знаний у зв'язку з двома перемогами у Керченській протоці над варварами, а також з вежею Неоптолема на Дністрі [4, с.27]. Це дає змогу вченим пов'язати з Непотолемом війну, яку вів Мітрідат Євпатор з бастарнами і сарматами у 91-89 рр. до н.е. [1, с.149-150]. З огляду на те, що бастарни і сармати згадуються напередодні Першої Мітрідатової війни як «друзі» понтійського царя [14, с.15], перемога Неоптолема над ними є очевидною. Вірогідно, з переможеними варварами було укладено договори, згідно з якими вони мали надавати власні військові контингенти до понтійської армій. На це вказують згадки сарматів і бастарнів серед понтійського війська під час Першої Мітрідатової війни [14, с.69].
Виходячи з відомих даних про діяльність Неоптолема, можемо припустити, що його місія була спрямована саме на підкорення варварів. Різномаїттям методів, на відміну від діяльності Діофанта, ця місія не відрізнялася. Основою діяльності Неоптолема в Північному Причорномор'ї були військові дії проти варварів. Дипломатія, вірогідно, використовувалася для заключения мирних угод з сарматами і бастарнами. Враховуючи філеллінську політику Мітрідата Євпатора, можемо припустити домінування дипломатичних методів у відносинах з Тірою, яка саме в цей час входить в сферу впливу понтійського царя [15, с.110]. Ми не маємо відомостей про причетність саме Неоптолема до заключення будь яких угод, що наштовхує на думку про те, що він був лише військовим керівником-стратегом. Подібне звуження повноважень у порівнянні з Діофантом може бути викликане як особою самого Неоптолема, який перебував у тіні свого брата Архелая і, вірогідно, йому завдячував своїм положенням, так і зростанням авторитарності Мітрідата, який почував себе більш впевнено, ніж під час Діофантових воєн [16, XXXVIII. 7. 4]. Крім того, міцнішими стали і понтійські позиції у Північному Причорномор'ї. У 9189 рр. до н.е. Мітрідат Євпатор вже контролював більшу частину регіону, в тому числі завдяки понтійським гарнізонам [17, с.83-84]. Про міцність його позиції говорить той факт, що скіфи не скористалися війною з бастарнами та сарматами, щоб відколотися від Мітрідата.
Отже, в цілому, понтійська експансія у Північне Причорномор'я включала різні методи. По відношенню до варварів проводився жорсткий курс, що був викликаний необхідністю зупинити їхні напади на греків. Це викликало домінування військових методів. Варвари підкорювалися силою зброї. На їхніх територіях засновувалися фортеці, як, наприклад, Євпаторій, а власне варварські укріплення, зокрема такі як Неаполь, контролювали понтійські війська. Якщо припустити, що Савмак був скіфським царевичем [3, с.68], його відправку до Синопи можна трактувати як заручництво. Якщо з варварами й заключалися договори, то лише як з переможеними на війні, з зобов'язанням надавати військові контингенти до понтійської армії.
У відношеннях з греками практикувалися лише дипломатичні методи через намагання Мітрідата Євпатора створити собі образ філелліна напередодні війни з Римом. По відношенню до Херсонесу, Ольвії, вірогідно, Тіри, був використаний метод встановлення протекторату з одночасним збереженням полісних інститутів [18, с.76]. Боспор увійшов до складу Понту через механізм договірної передачи трону від Перісада до Мітрідата Євпатора, можливо через всиновлення, що було поширене в античну добу. Херсонес і Боспор потрапили під владу через договори, заключені шляхом переговорів, вірогідно, так само потрапили під владу Євпатора і Ольвія з Тірою. Проте, якщо з Херсонесом, з огляду на відносно демократичний устрій полісу, перемовини носили відкритий характер, то на Боспорі була використана таємна дипломатія, про що свідчить той факт, що повстання Савмака почалася лише під час другого візиту Діофанта