Отже, як бачимо, на сьогодні не існує єдиної точки зору стосовно розуміння аналізованого місця "Слова". І це характерно при аналізі саме цього геніального твору, якому притаманні блискучі метафоричні пасажі, уособлення, символізм.

Всі ці художні засоби, що втілені найдосконалішими технічними методами віршотворення, часто немовби затуляють одну з головних, якщо не головну, особливість твору - його полісемантичність, коли лаконічна фраза або навіть словосполучення містять цілий комплекс різноманітної інформації. Це, в свою чергу, викликає низку асоціацій, тобто призводить до поліасоціативності.

Тепер спробуємо відсторонитися від зовнішньої сторони опису втечі Ігоря, відійти і від численних трактовок та тлумачень і зосередитися не на тому, як великий Автор описує цю сцену, а що він описує, тобто яку фактичну інформацію ми можемо отримати. При цьому ми маємо постійно пам'ятати, що при всій згадуваній полісемантичності, "Слово" є надзвичайно точним - приблизні, поверхові або помилкові судження, характеристики, факти в ньому відсутні абсолютно. Суцільна семантизація географічного простору, перетворення географічних реалій, відстаней і напрямків руху в знаки, що маркують міфологічні цінності - типова риса середньовічного епосу. При цьому і точні історико-географічні деталі, і фольклорні засоби перевтілення простору своєрідно співвідносяться, особливим чином поєднуються [9.-С.212-213].

Наше завдання - правильно зрозуміти надзвичайно складний і специфічний текст, встановити послідовність розгортання реальних подій, викладених у творі.

Отже, "на следу Игореве ездить Гзакъ съ Кончакомъ" Вже тут маємо вказівку, що хани були верхи, на конях, і що вони їздили не слідом, не по сліду, не просто гналися за Ігорем, а - "на следу", тобто буквально рухалися тим же шляхом.

Далі описано, що сороки, ворони і галки мовчали, а от дятли та солов'ї - навпаки. Давно відомо, що природа у "Слові" співчуває, допомагає русичам, і зокрема князю Ігорю під час його повернення додому. Якщо ж сприймати цей фрагмент оригіналу і перекладів так, як його у більшості випадків публікують, то спостерігаємо явне протиріччя. Одні птахи мовчать, не розкриваючи перед половцями місце знаходження Ігоря, інші, в першу чергу - дятли, своїм тектом-стуком, що чути по водній поверхні на кілометри, - викривають. Але в той же час ці ж дятли і допомагають Ігорю, вказуючи на шлях до річки.

Саме на такій рятівній функції дятлів наголошував М.В. Шарлемань у своїх відомих коментарях [10.-С.11-12]. Але ж виникає питання, до чого тут дятли і чому саме вони - не вельми улюблені персонажі нашого фольклору і літератури? Несподівану, але на наш погляд, вдалу відповідь нещодавно запропонував О.О. Гогешвілі, який віднайшов паралелі в античній і, зокрема, римський поезії. Так, у римській міфології, за Вергілієм, дятел Пікус - божественний батько Пана- Фавна-Сільвана - вивів, вказавши своїм стуком шлях до спасіння, плем'я піценів [11.-С.20-21]. У "Слові" ж дятел виступає проводирем через річку.

Отже, саме річка в цьому місці тексту виступає немовби кордоном, рубежем між небезпекою і спасінням. Бо тут, біля річки, дятел, на відміну від сорок, ворон та галок, які мовчать, залишившись десь позаду, вже творить звуки, "тектає", а далі, вже за річкою, і солов'ї співають веселі пісні, там - світло, день. Цей фрагмент слід розглядати як приклад знаменитих антитез "Слова": світло-тінь, сонце-затемнення, Русь-Половецький степ і т. ін.

Те, що у "Слові" річка Донець виступає межею між своєю і чужою землею, між світом "живим", реальним, та потойбічним, вже аналізувалося дослідниками. Так, ще при русі у Степ, при перетині символічного кордону, зникає сонце і Руська земля ховається за пагорбами Шеломяні. У Іпатіївському літописі про цю подію прямо сказано: "Идущимъ же имъ к Донцю рекы в годъ вечернии, Игорь жь возревъ на небо и виде солнце стояще, яко месяць" і далі "Перебреде Донець, и тако приида ко Осколу" [12.-Стб.638].

Завдяки хронологізації походу, встановленню часу затемнення та гіпотетичній локалізації Шеломяні ми можемо досить точно вказати, де саме русичі перетнули р. Донець. З розбіжністю у 2030 км, що приблизно дорівнює дню шляху, ця місцевість локалізується в трикутнику Харків - Богодухів - Валки [13.-С.5-6; 14.-С.37,45].

Згідно з логікою побудови "Слова", де перехід через річку символізує вихід за межі "цього" світу, то і повернення теж обов'язково має бути пов'язаним з рікою. Це відоме правило міфологічної просторової орієнтації у "Слові" витримане бездоганно. При цьому, якщо у симолічно- метафоричному аспекті все узгоджується, то і у реальному, даному випадку - конкретно- географічному, теж мають узгодитися всі деталі руху Ігоря на батьківщину. В аналізованому нами місці реальністю є річка.

Тут ми можемо дещо гіпотетично змоделювати історико-географічну ситуацію. Якщо за річкою - спасіння, світло, рідна земля, то йдеться про територію Русі, рідної князю Ігорю Сіверщини. Ще перед втечею "Игорь мьіслію поля меритъ отъ Великаго Дону до Малого Донца", немовби плануючи маршрут від початкової точки - місця перебування у полоні до кінцевої - місця порятунку. І далі "Игорь князь...потече къ лугу Донца". Малий Донець, на думку більшості дослідників, - це