Г.М. Стародубець

УКРАЇНСЬКЕ ПОВСТАНСЬКЕ ЗАПІЛЛЯ ЯК ОБ'ЄКТ ІНТЕРЕСІВ ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНИХ ЧИННИКІВ КІНЦЯ 1943-1944 рр.

Однією з найсуттєвіших прикмет перетворень, що відбуваються нині в Україні, став зростаючий інтерес до вітчизняної історії, особливо до складних і трагічних сторінок, написаних у період Другої світової війни. І це цілком закономірно. Рівень правди і відвертості у дослідженні минулого - це передумова стабільного розвитку сучасного, а також ознака здоров'я соціального організму.

Проблема творення і діяльності української повстанської армії в останнє десятиліття стала об'єктом дослідження багатьох учених-істориків. Як наслідок - опубліковано значну кількість різнопланової наукової та науково-публіцистичної літератури. Вагомим внеском до історіографії досліджуваної проблеми стали роботи А. Кентія, А. Русначенка, Ю. Киричука [1; 2; 3]. Проте на цьому тлі поодинокими видаються публікації, що стосуються аналізу діяльності такого важливого чинника українського національно-визвольного руху періоду Другої світової війни, як повстанське запілля. Зокрема досі немає системного комплексного наукового дослідження, присвяченого його становленню та функціонуванню.

Окремі аспекти даної проблеми, а саме: термінологічне окреслення поняття "повстанське запілля", визначення його сутності та структури, організації фінансово-господарської, військово- мобілізаційної діяльності тощо - розглядалися нами у низці попередніх робіт [4; 5; 6].

Для забезпечення повноцінного функціонування повстанського запілля Головній Команді УПА вкрай важливо було розв'язати таку складну проблему, як співіснування в ньому низки ворожих чинників - німецьких окупантів, поляків, радянських партизанів і політичних супротивників, зокрема мельниківців і бульбівців. Ми не ставимо собі за завдання зробити всебічний аналіз такого роду стосунків, а лише виявити їхній вплив на зміну кількісних і якісних показників запілля: регіон поширення, суспільні настрої, спроможність населення щодо матеріальної та фінансової допомоги УПА тощо.

У другій половині 1943 р. з певною очевидністю постала неминучість поразки Німеччини у війні та можливе повернення радянської влади на західноукраїнські землі. Така ситуація означала продовження збройного опору УПА, але вже в нових реаліях. Потенційно затяжний характер антирадянської боротьби вимагав завчасної підготовки запілля визвольного руху. Це, у свою чергу, включало в себе необхідність як військової, політико-виховної підготовки народних мас, так і складування якомога більшої кількості зброї, продовольства, обмундирування, медичних препаратів тощо.

Адміністративні та господарські питання повстанському керівництву доводилося вирішувати в умовах боротьби з німецькими окупантами. Останні спрямовували величезні зусилля на те, аби вчасно зібрати і "відправити до Німеччини достатньо хліба, щоб німці могли одержати восени 1943 року додатковий раціон і щоб на п'ятому році війни Німеччина скасувала картки на хліб" [7.-С.363]. Жнивна кампанія 1943 року перетворилася у своєрідну боротьбу за хліб. Наскільки актуальною та важливою була ця проблема, засвідчують архівні документи того періоду: листівки, суспільно- політичні, фінансово-господарські звіти, повідомлення тощо, які характеризують її хід.

Згідно з інформацією повстанського підпілля, "на початку і аж до середини серпня цього року (1943 р. - Авт.) німці звернули свою увагу на жнива і де тільки можна було старалися захопити з поля якнайбільше збіжжя" [8.-Арк.28], "хочуть за всяку ціну взяти дещо нашого хліба і своїми терористичними нальотами спаралізувати український визвольний рух і улегшити собі (до певної міри) відступ" [9.-Арк.24].

Для успішного досягнення своїх цілей окупаційна влада подекуди свідомо застосовувала не тільки політику "батога", але й "пряника". У районі Луччини, наприклад, це набувало прояву в тому, що на початку осені 1943 р. вже не було "масового палення сіл цілево, щоб зберегти для себе хліб". Німці намагалися "вишуковувати винних, при цьому виловлювали мужчин. Частину розстрілювали, а решту вивозили до Райху" [10.-Арк.29]; "на Дубенщині німці на час жнив припинили акцію (військову. - Авт.) і всю увагу звернули на збір урожаю... до помочі при зборі врожаю німці притягнули фольксдойчів і поляків..." [11.-Арк.22, 23]. Як указують тогочасні оунівські документи, "німаки для стягнення контингенту... на всі способи підходять до селян, щоби тільки стягнути контингент, та щоби їх боялися" [12.-Арк.308]. Подекуди застосовувалася практика преміювання селян за високопродуктивну працю та за вчасне сплачення податків. Як наочну ілюстрацію до сказаного наведемо задокументований випадок: "2 вересня 1943 року до Шумська привезла одна жінка з Кордишева контингент збіжжя. До неї вийшов ляндвірт, поцілував її, дав 2 кг солі, кілька пачок сірників та ще деякі дрібниці. Ми, каже, всіх так будемо приймати, що вестимуть контингент" [11.-Арк.24]. Наведені приклади дають підстави стверджувати, що для реалізації основних завдань у економічній сфері окупанти змушені були вдаватися до використання засобів матеріального стимулювання праці селян, тобто, за визначенням О. Потильчака, політики "соціального маневрування" [13].

Щодо обсягу визначеного окупаційною владою контингенту, то, наприклад, на Луцьку округу він складав "49,5 т збіжжя. У пересічному з га до 20 ц мусить бути виконано. Крім того, назначено контингент сіна по 50 кг з га і городини 20 кг з га. Щоб успішно стягнути контингент, видають купони, за які можна купити деякі речі першої потреби. Приміром, за доставлене 100 кг збіжжя - 100 купонів, що дорівнюють закупові 1 кг цукру, або 2 кг солі, чи 100 папіросів; за 1 яйце - 7 папіросів..." [11.-Арк.22-23]. Селяни Рівненщини змушені були сплачувати німецькій владі такі податки: "1. подушний від 16 років - 10 руб. з людини; 2. сільськогосподарський - 300 руб. і більше; 3. за