У цій ситуації перед оунівським підпіллям було поставлено дуже складне і відповідальне завдання: створити більш-менш безпечні умови для життя в запіллі та звести до мінімуму його економічне пограбування, інакше повстанський рух в цілому й УПА зокрема втратили б джерело поповнення своїх сил.

Український антиокупаційний опір вилився у розгортання агітаційно-пропагандистської кампанії та продовження збройної боротьби. Силою друкованого слова оунівці намагалися переконати місцевого селянина у необхідності підтримати "свою армію", яка допоможе йому стати господарем на власній землі, позбавить від необхідності працювати на окупанта. Виходячи саме з таких позицій, вони закликали "змобілізувати ціле громадянство до вимолочення та заховання зерна та інших сільськогосподарських продуктів. Пам'ятаймо, - наголошувалося в одному з документів, - що кожна кількість хліба, що попадає нашим ворогам в руки (німцям, большевикам-москалям, полякам), закріплює їхні позиції на наших землях. Вся земля мусить бути засіяна, чи це селянська, чи двірська, колгоспна чи лядська. Засіє її українець-селянин" [15.-Арк.2].

Архівні матеріали тогочасного періоду рясніють також повідомленнями про збройні сутички окремих загонів УПА, боївок самооборони запілля з німецькими підрозділами: "28.08.1943 р. група німців, поляків і мадярів напала на село Крупець Радивилівського району, спалили 60 господарств. При тому вбито 8 людей, 2-х ранено, а 6 забрали з собою. У відплату за це боївка 29.08. зробили в с. Крупці на асфальті засідку на німців. Спалено 2 машини, третю забрано цілою. Вбито 3-х німців... [11.-Арк.22]; 3.11. проведено акцію на Мізоч. Здобуто 1063 ц цукру і багато різного майна. Роззброєно і взято в полон 190 шуцманів ... Вбито 10 німаків... [16.-Арк.116]; дня 13.12. під час німецької акції на села Ляхів і Малин було влаштовано засідки. Принагідно спалено розвідувальний літак, що невдало приземлившись, загруз у болоті" [17.-Арк. 150]; 12 січня 1944 року м. Мізоч теренові боївки взяли місто під своє розпорядження, забрали збіжжя і продукти; 11 січня м. Остріг взяв до своєї диспозиції відділ УПА" [18.-Арк.4] тощо. У цілому, за підрахунками Л. Шанківського, "в жовтні-листопаді 1943 року УПА звела 47 боїв з німцями, СКВ мали тоді 125 боїв. Німецькі втрати обраховувалися 1500 осіб убитими і пораненими, втрати УПА (без СКВ) становили 414 стрільців" [19.-С.46].

Таким чином, німецька окупаційна влада становила одну із найбільш потужних мілітарних сил, якій протистояв український національно-визвольний рух. її каральні органи тероризували повстанське запілля, послаблюючи його економічні та фізичні сили. У цій ситуації основне завдання УПА та націоналістичного підпілля полягало в тому, щоб захистити українське населення від фізичного винищення. Фашистський окупаційний режим на теренах повстанського запілля жодним чином не виступав "ідеологічним конкурентом" націоналістів. Місцеве населення краю не було уражене фашистською ідеологією, не поділяло нацистських ідей. У цьому розумінні значно більшу небезпеку для запілля, наприклад, складали радянські партизани.

Не менш гострими й напруженими в межах повстанського запілля в другій половині 1943 року залишалися українсько-польські відносини. Як стверджує відомий український вчений І. Іллюшин, "загальною характерною рисою в українсько-польських відносинах на всіх територіях зі змішаним населенням напередодні вирішальних для обох народів подій стала взаємна ненависть" [20.-С.96]. Ми не ставимо собі за завдання розібратися в глибинних причинах цього конфлікту, тим більше, що зазначена проблема, незважаючи на чималу кількість наукових публікацій як українських, так і польських учених, ще й досі залишається контраверзною. Проаналізуємо лише наслідки його впливу на дієздатність повстанського запілля й УПА.

Масована оунівська пропаганда сприяла поступовому формуванню у свідомості місцевого українського населення Волині відчуття господаря на своїй землі, за спиною якого стоїть національна повстанська армія. Остання, у межах контрольованих нею територій, уособлювала собою цивільно-адміністративну владу. Суть проблеми полягала в тому, що значна частина повстанського запілля територіально "накладалася" на територію так званої підпільної польської держави, структури якої було сформовано в окупованій Польщі і яку визнав польський уряд в екзині. "Підпільна польська держава своїми діями охопила всю довоєнну територію Другої Речі посполитої. Основною її метою було повернення до незалежності, захист самостійності та неподільності польської держави у довоєнних кордонах" [21.-С.172].

Польський сценарій потенційної розбудови майбутнього західноукраїнських земель не був для української політичної еліти великим секретом. Зіновій Савченко у статті "Українсько-польські взаємини на тлі історії", датованій 1945 р., пише: "Польська верхівка вже від перших днів большевицької (1939-1941 рр.) і німецької окупації зайняла вороже становище до українського визвольного руху й української проблеми взагалі:

не визнали і не визнають прав українського народу на власну державу та розглядають український нарід як такий, що призначений бути завсіди поневоленим Польщею і московським імперіалізмом;

заперечують право українського народу на західноукраїнській землі й уважають їх своєю територією" [22.-Арк.18].

Отже, категоричне невизнання польською стороною права українців на творення власної держави, до складу якої входили б Східна Галичина та Західна Волинь стало чи не найважливішою детермінантою цього кровопролитного протистояння. Така позиція польської сторони зумовила загострення відносин між польським та