Серед причин, які викликали протипольські виступи українських повстанських загонів, не останнє місце займало бажання за рахунок грабунку польських колоній поповнити запаси своїх матеріальних ресурсів. Так у звіті з терену Ковель за 15 жовтня 1943 року в частині, що стосується земельної справи, йдеться про те, що за звітний період "знищено 24 колонії - 2 частково... З 12 колоній зібрали збіжжя ми 7 679 кіп та 1 068 га приблизно землі. Здобуто коней 176 штук, рогатої худоби 460 штук, свиней 41 штука, овець 30 штук, гусей 60 штук, возів 15, курей 20 штук, дещо з одягу (точних даних немає)" [8.-Арк.29]. Не можна не погодитися з думкою А. Кентія, який вважає, що "важливим джерелом у цьому напрямку були окупаційні сільськогосподарські установи (лігеншафти), які з літа 1943 р. стали об'єктами постійних наскоків УПА" [23. С.101].

Активними суб'єктами антиукраїнського руху опору виступали польські осередки самооборони, яких на Волині в 1943 році було більше 100. Їхні учасники, "крім головного свого призначення - захисту власної людності,.. часто вдавалися до акцій іншого характеру. Вони... атакували сусідні українські села, вирішуючи таким чином проблему продовольчого забезпечення польської людності" [24.-С.289]. Оскільки вирішення даної проблеми відбувалося за рахунок населення повстанського запілля, то це не могло не стати ще однією з причин ініціювання протипольських збройних акцій.

Не менш важливими (зважаючи на особливість творення та функціонування Української повстанської армії як армії без держави) були соціальні фактори, виділені в роботі львівського історика Ю. Киричука як "надзвичайно вибухові. Роль міни сповільненої дії на Волині відігравало співвідношення земельної власності" [3.-С.14]. Зауважимо, що в другій половині 1943 року дана проблема вийшла далеко за межі соціальні, перетворившись на військово-політичну. Розв'язання питання земельної власності на користь українського населення сприяло б вирішенню такої важливої проблеми для повстанського руху в цілому, як організація продовольчого забезпечення УПА, розширення її соціальної бази за рахунок тих, хто отримав землю в результаті "справедливого" перерозподілу.

Враховуючи тогочасні військово-політичні реалії, оунівці прагнули до мінімуму звузити коло своїх потенційних ворогів, особливо в запіллі, з тим, аби зосередити основне вістря боротьби на протинімецькому та протирадянському фронтах. Ними неодноразово здійснювалися спроби порозумітися з польською стороною, принаймні вони показували своє бачення виходу з даної ситуації як в офіційних документах, так і публіцистичних творах. "Лише співпраця польського народу з українським та іншими поневоленими народами є передумовою до здобуття польської самостійної держави, - підкреслював у своїй роботі З. Савченко, - ...ми не хочемо ворогувати з польським народом, а навпаки, ми хочемо разом із ним боротися проти спільного ворога, разом перемагати і після перемоги жити в добросусідських взаєминах" [22.-Арк.30].

Осінь 1943 року була періодом деякого спаду польсько-українського збройного протистояння. Бандерівці готували повстанське запілля до нової військово-політичної дійсності, викликаної змінами на Східному фронті. Цього періоду з'являється ряд наказів і розпоряджень ГК УПА, які містять вимоги, іноді досить категоричні, з приводу припинення антипольської кампанії. Серед українського загалу активно пропагується ідея про те, що "необхідною передумовою для перемоги Української національної революції необхідно... втягнути до активної боротьби проти більшовиків весь український народ, а також все населення України: в першу чергу на СУЗ - росіян, а на ЗУЗ - поляків" [25.-Арк.47]. Така позиція ОУН(б) визначалася не лише ставленням до польського населення та росіян, але й до представників інших, менш чисельних націй, що постійно чи тимчасово перебували на теренах українського запілля.

Антипольська боротьба якісно відрізнялася від антинімецького руху опору. Як уже зазначалося вище, німці не мали позамілітарної опори серед населення краю і сприймалися ним як "чужі". На відміну від них, польська присутність на Волині та Галичині обраховувалася в декілька тисяч чоловік, для яких ця територія стала батьківщиною. Означена категорія поляків складала значний сегмент так званого "місцевого населення краю", а отже виступала потужним дестабілізуючим чинником повстанського запілля.

Головною загрозою для УПА і запілля восени, як і в попередні місяці 1943 року, залишалися радянські партизани. Вони були краще обізнані із ситуацією, ніж німці, користувалися підтримкою місцевого населення і, що найголовніше, представляли державу, під прапорами якої значна частина представників цього ж населення боролася проти фашистів. "Розгортання радянського руху Опору створило перешкоди поширенню ОУН в Україні. Тому остання протягом усієї війни діяла під гаслом боротьби з більшовизмом у всіх його проявах, з партизанським рухом включно" [26.-С.663].

Ми не поділяємо категоричності висновків тих сучасних дослідників, які стверджують, що червоні партизани "представляли державу - СРСР, яка була попереднім окупантом України, до того ж ця партизанка часто поводила себе в Україні теж як окупант, грабуючи місцеве населення" [2.- С.215]. На нашу думку, таке трактування суті радянського партизанського руху було характерним для бандерівської пропаганди, широко поширюваної серед місцевого волинського населення. Проте очевидним є той факт, що далеко не всі волиняни чи поліщуки сприймали Радянський Союз як окупанта України, підтвердження чого знаходимо навіть в оунівських документах, авторів яких важко запідозрити в прорадянських симпатіях. Так у звіті з окружного політреферента з теренів ВО "Заграва" Аскольда підкреслюється, що "у зв'язку з наступом більшовиків на Східному фронті зростають помітно