Командант району "Скеля" тієї ж військової округи др. Чорнота у своєму звіті стверджує, що "в деяких селах організаційну роботу унеможливлюють поляки та більшовики, що в районі мають поважну силу" [28.-Арк.104]. Автор інформаційного повідомлення про суспільно-політичне становище у районі "Рай" наводить такі цифри: "Ставлення населення на сучасну пору загально 50% до нашого руху, 45% до комуністів, 5% до бульбівців" [29.-Арк.100]. Наведені приклади дають підстави визначити одну із домінуючих причин, що спонукали упівців до розгортання антипартизанського руху - небезпека поширення у середовищі повстанського запілля комуністичних ідей. Оунівці трактували радянських партизанів "одиноким чинником, що веде комуністичну роботу на українських землях і через це вводить дезорієнтацію серед частини населення (промосковська орієнтація)... Своїми діями старається паралізувати визвольний рух українського народу" [30.- Арк.152]. Саме ця особливість партизанського руху робила його значно небезпечнішим ворогом, ніж польське підпілля чи навіть німецькі окупанти.

Не менш важливою причиною, що спонукала бойові дії УПА проти партизанів, була потреба "забезпечити схронність запілля визвольного руху" [23.-С.205]. Розбудова мережі органів української цивільної адміністрації почасти унеможливлювалася через присутність у регіоні червоних партизанських загонів, про що відверто заявляли чільні діячі місцевого повстанського підпілля. Наприклад у жовтні 1943 року не було створено цивільної адміністрації в районі "Пекло" ВО "Заграва", "тому що цей район є опанований большевиками". На терені "Болото" теж не вдалося налагодити роботу органів української адміністрації, оскільки цей регіон "загрожений большевицькою партизанкою" [24.-Арк.2, 11]. Червоні партизани на зайнятих територіях ініціювали творення радянських органів влади та свого підпілля.

Вузлом протиріч українських повстанців і червоних партизанів була заготівля продовольства та мобілізація місцевого населення до збройних загонів. Обидві сторони висували обопільні звинувачення щодо насильницької реквізиції продовольства й одягу в місцевого населення. Бандерівці наголошували, що "большевицькі банди ґрасують по лісах на північ від наших земель, відділами кілька сотень, грабують селян, щоб мати що їсти..." [25.-Арк.2], "роблять що деякий час наскоки на села в цілях грабункових. Дають наказ здавати поставку. Населення зі страху здає (Речиця, Городець, Тумань)" [24.-Арк.2]. Радянські документи містять інформацію про те, що "націоналісти агітують населення про здачу 50% поставок німцям і 50% їм, категорично попереджуючи населення про відповідальність за будь-яку допомогу партизанам" [31.-С.129].

Зрозуміло, що проблема продовольчого забезпечення для УПА стояла значно гостріше, ніж для радянських партизанів. За спиною останніх стояла ціла держава, економіка якої працював на забезпечення Червоної армії, у тому числі й партизанської. Українські повстанці могли сподіватися лише на підтримку місцевого населення. Тому для них вкрай важливим було створення більш-менш безпечних умов для життєдіяльності свого запілля. Виснажене німецьким терором і пограбуваннями, українське населення фізично не могло витримати подвійного, а то й потрійного оподаткування: з боку німецьких окупантів, радянських партизанів та українських повстанців.

Не менш важливою й актуальною була на той час і кадрова проблема. Повстанська армія постійно потребувала кадрового поповнення своїх рядів. На відміну від радянських партизанів, вона не мала можливості одержати ззовні жодного поповнення людських резервів кваліфікованими чи некваліфікованими військовими силами. УПА, головним чином, була сформована з вихідців навколишніх сіл чи містечок, тому питання їхнього фізичного збереження стояло надзвичайно гостро. Повстанці всілякими методами намагалися перешкодити проведенню мобілізації в ряди радянських партизанів.

Період становлення та формування повстанського запілля збігся у часі з періодом активного залучання до лав УПА значної кількості неукраїнців (узбеків, азербайджанців, грузинів, вірменів тощо). Згідно з даними, які наводить І. Патриляк, їхня кількість "на період кінця 1943 р. - першої половини 1944 р. можна визначити у 30% від чисельного складу армії" [32.-С.24]. За професійною ознакою вони здебільшого були військовослужбовцями. Зважаючи на загалом низький рівень професійної підготовки воїнів УПА, повстанське керівництво намагалося максимально ефективно використати професіоналізм тих військовиків-неукраїнців, які добровільно викликалися в українську армію. Близьке сусідство радянських партизанських загонів стояло на заваді використання такої можливості повною мірою.

Взагалі можна сказати, що протистояння українських повстанців і радянських партизанів стосувалося як матеріальної сфери (забезпечення продовольством, вирішення кадрової проблеми тощо), так і нематеріальної (політико-ідеологічної). Спроби партизанів проникнути на терени повстанського запілля становили для національного руху Опору смертельну небезпеку. Вони несли за собою реальну загрозу поширення комуністичної ідеології, відновлення радянської влади. Виходячи з цього, радянські партизани розглядалися повстанським рухом як найнебезпечніші вороги.

Таким чином, у період від другої половини 1943 р. і до початку 1944 р. характерною ознакою повстанського запілля було існування в ньому низки ворожих чинників - німецьких окупантів, поляків, радянських партизанів. Кожна із сторін боролася не тільки за збереження свого впливу на певному територіальному сегменті, але й за встановлення контролю над рештою регіону. Оскільки запілля було основною базою матеріально-технічного, кадрового, продовольчого постачання УПА, повстанське керівництво докладало максимум зусиль для його фізичного збереження.

Довготривалість всесторонньої підтримки повстанської армії з боку місцевого населення стала свідченням масового характеру національного руху Опору, наявності закономірно-природної, а не штучно утвореної основи його існування.

Джерела та література

Кентій А. Українська Повстанська Армія. 1944-1945 рр. - К., 1999.

Русначенко А. Народ збурений. Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940-50-х роках. -