великий авторитет І. Надя. Однак повстання, що почалося, поставило перед новим прем'єром І. Надєм дилему: або залишитися маріонеткою Кремля, або бути з народом. У різних містах і населених пунктах Угорщини почалися сутички між повстанцями - представниками різних соціальних верств і угорськими силами безпеки. На сторону повстанців переходили армійські частини, поліція. Найбільшу ненависть повсталі виявляли до органів безпеки та їх співробітників, які займалися протягом післявоєнного періоду репресіями. 28 жовтня 1956 р. І. Надь заявив на засіданні політбюро УНТ: "Якщо рух, що спирається на широку базу, ми будемо вважати контрреволюцією, як ми й оцінювали його спочатку, то не залишається іншої можливості, як придушити його за допомогою зброї, танків і артилерії. Це трагедія. Тепер нам уже ясно, що це не наш шлях... Нотрібно стати на чолі тих величезних, могутніх народних сил, що прийшли в рух". У той же день було ліквідоване міністерство безпеки й оголошено про створення спільних з повстанцями правоохоронних органів. Одночасно І. Надь виступив з ініціативою створення Революційного комітету оборони, що повинен був перетворитися в орган керування силами повстанців. Фактично Надь вийшов з-під радянського контролю.
Атмосфера революції і довгоочікуваної волі на якийсь час охопила всю країну. Новий, сформований Надєм уряд виступив за вивід радянських військ з Угорщини, за багатопартійність, скасування цензури. Зрозуміло, Кремль не міг допустити виходу країни- сателіта з-під комуністичної "опіки". Москва, щоправда, сподівалася якийсь час на підконтрольність Надя у тому сенсі, що він зможе "осідлати" рух і, незважаючи на всілякі декларації, не допустить виходу Угорщини зі Східного блоку. Тому радянське партійно- державне керівництво навіть пішло на відкликання радянських військ з Будапешта. Але події розвивалися явно за іншим сценарієм, ніж той, котрий планував Кремль, до того ж позначалося і нетерпіння повсталих. 31 жовтня президія ЦК КНРС знову прийняла рішення про введення радянських військ.
Ноява радянських військових підрозділів викликала лють повстанців. Угорці побачили в цьому акті факт неприкритої окупації суверенної країни. І. Надь мужньо засудив ці радянські кроки. Але сили були нерівні. До того ж Кремль спирався у своїх комбінаціях на апарат УНТ і угорської держбезпеки, який надавав допомогу радянським частинам, що входили. Мужньо захищалися повстанці, на стороні яких були й угорські військові, й поліцейські, але вони не змогли утримати ініціативу. Більш того, ставка на втручання Заходу й ООН виявилася даремною: ніхто не збирався висилати підкріплення борцям за волю Угорщини. Бої на вулицях Будапешта продовжувалися аж до початку листопада 1956 р., коли наступила "нормалізація" по-совєтські: були арештовані тисячі, двісті тисяч відправилися у вигнання. Країна знову опинилася під комуністичним контролем, а на чолі партії й уряду став представник Кремля Янош Кадар, який, щоправда, пішов шляхом повільної лібералізації місцевого комуністичного режиму. І. Надь, який втік у югославське посольство, був виданий практично під слово честі новій угорській владі, а по суті - СРСР.
У ті тривожні дні на австро-угорському кордоні зосередилася безліч добровольців, які виявили бажання відправитися в Угорщину. Так, наприклад, прикордонний ресторан Ніккельсдорфа був "схожий на перевалочний пункт, куди із Західної Німеччини прибували люди, які розмовляють угорською і одягнені в американську форму.., у кожного з них похідне спорядження".
В умовах гострого протистояння між двома блоковими системами, що характерно для періоду "холодної війни", керівники СРСР не виключали збройного втручання в угорські події з боку західних держав. І все це, незважаючи на запевнення американського президента Д. Ейзенхауера, в якому глава Білого дому 26 жовтня 1956 р. інформував М.С. Хрущова про "відсутність інтересу" США до угорських подій, оскільки це "внутрішня справа радянського блоку". Примітний факт: 20 листопада американські ЗМІ повідомили, що "передбачається розслідування по лінії Конгресу тієї ролі, яку грали радіостанції "Голос Америки" і "Вільна Європа" в тому, що угорські повстанці були переконані, нібито Америка підтримає їхнє повстання за допомогою зброї" [1.-С.35].
Аналіз документів Ради національної безпеки США дає підставу думати, що угорські події застали американських керівників зненацька. Для надання військової допомоги Угорщині США повинні були заручитися згодою своїх союзників, а ті були зайняті війною в Єгипті. Що стосується Австрії, то вона навряд чи стала б ризикувати своїм нейтралітетом, щоб пропустити через свій повітряний простір військово-транспортні літаки. В умовах, коли Англія, Франція та інші держави були втягнені в "суецьку кризу", Рада безпеки США зняла з порядку денного питання про військову допомогу Угорщині. Надання допомоги Австрії у вирішенні проблеми угорських біженців - єдине, що зробили США [9.-1956.-14 декабря]. Останню крапку над "і" в угорських подіях поставила XI сесія Генеральної Асамблеї ООН. 12 грудня 1956 р. більшістю держав була прийнята резолюція, що засуджує СРСР у "порушенні політичної незалежності Угорщини".
Здійснення силових акцій впливу на угорське суспільство заради збереження зголошеного "єдино вірного взірця" соціалізму, недопущення будь-якого відходу від нього, вимагало немало жертв та призвело до безлічі людських трагедій. У боях з 23 жовтня і до січня 1957 р. (коли ще продовжувалися карні операції) загинуло більш ніж 2,5 тис. угорців, число поранених перевищувало 19 тис. З радянського боку прямих жертв серед військових було 720 чол., поранено та травмовано було 2260 [10.-С.339].
Третій етап практично повністю пов'язаний із