Л.М. Маленко

ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО І КРИМСЬКА ВІЙНА

У харчовій промисловості Наддніпрянської України в середині ХІХ ст. розпочався промисловий переворот. У цукровиробництві застосовували машини для подрібнення цукрових буряків, гідравлічні преси для сокодобування, парову техніку випарювання і згущення цукробурякового соку. Однак цукрове виробництво як галузь дворянського підприємництва ґрунтувалося на примусовій праці кріпосних селян, що переважала в 40-50-х роках. Панівною тенденцією у розвитку виробництва цукру було перетворення кріпосної мануфактури (з переходом на вільнонайману працю) на фабрику.

Проаналізуємо стан та основні тенденції розвитку цукробурякової промисловості в українських губерніях, звертаючи увагу на цю галузь і в загальноімперському масштабі. Так чи інакше проблем цукробурякової промисловості торкалися у своїх працях К. Воблий, О. Нестеренко, М. Домонтович, О. Плевако та ін.

Виробництво цукру в Російській імперії в середині ХІХ ст. досягло досить високого рівня. Так, у 1845 р. у 22 губерніях імперії нараховувалось 216 діючих цукроварень, обсяг продукції яких становив 603,5 тис. пудів на суму 3959 тис. крб. [1.-С.164].

Місце українських губерній у цукровій промисловості імперії за 1845 р. визначалось у таких цифрах:

Поетапне вирішення Росією протягом ХУІІІ - ХІХ століть одного з головних зовнішньополітичних завдань так званого "східного питання" і поступова втрата Туреччиною підлеглих територій спричинили часті та кровопролитні війни двох імперій. Осторонь не залишилися й європейські країни - Велика Британія, Франція, яким було не до вподоби зміцнення міжнародного авторитету російської держави та розширення нею своїх володінь за рахунок приєднання нових земель. Черговий конфлікт у 1853 році між Росією та Туреччиною, який загострився через дозвіл Османської імперії ввійти в протоку Дарданелли англо-французькій ескадрі та відповідь на цей крок Російської імперії - введення військ у Дунайські князівства - Молдавію та Валахію - вилився у нову війну. 4 жовтня 1853 року турецький султан, діставши відмову на вимогу повернути князівства, оголосив війну Росії, а 20 жовтня і російський уряд сповістив про стан війни з Туреччиною.

Поступово бойові дії розгорнулися на Кавказі, Балканах, Криму, Чорному й Азовському морях, почасти на Балтиці й Тихому океані.

Однією з особливостей Східної війни була активна участь у ній козацьких військових частин і підрозділів. У складі російської армії, що нараховувала близько 700 тис. чол. було 90 козацьких полків, із яких у бойових діях брали участь 29 кінних полків, 4 піші батальйони, 13 артилерійських батарей та інші менші підрозділи [1.-С.176-177]. У ході воєнної кампанії козацькі військові частини брали участь у всіх значних битвах. За мужність і відвагу, виявлену козаками в боях, три козацькі війська Російської імперії - Донське, Азовське, Чорноморське - були нагороджені Георгіївськими стягами з надписом: "За хоробрість і зразкову службу у війні проти французів, англійців і турків у 1853, 1854, 1855, 1856 роках". Полкові та батальйоні Георгіївські знамена одержали 3 полки і 2 батальйони; військові відзнаки на головні убори - 3 полки і 2 кінні батареї; 7-ма кінна батарея Донського козацького війська була відзначена 4-ма срібними Георгіївськими трубами і золотими петлицями "За військову відзнаку" на комірцях і обшлагах офіцерських мундирів.

Визнання російським урядом військових заслуг козацтва цілком заслужене. Адже крім участі козацьких військових підрозділів на різних ділянках театру бойових дій (від Балтики до Тихого океану і за кордоном), на населення вищезгаданих іррегулярних формувань повністю покладалася й охорона узбережжя Чорного моря в межах Новоросійська - Тамані та Азовського узбережжя. З огляду на розгортання воєнної кампанії на Кавказі, у Приазов'ї, Криму та на кількісний склад Донського і Чорноморського козацьких формувань основний тягар війни у захисті зазначених територій ліг на плечі населення саме цих військ. Загальне командування іррегулярними формуваннями було ввірене наказному отаману Донського козацького війська генерал-ад'ютанту Хомутову.

Поряд із Чорноморським і Донським козацьким військами не менш гучною славою себе покрили у Кримській кампанії і південноукраїнські козацькі формування - Азовське та Дунайське.

Азовське козацьке військо у середині ХІХ століття було найменшим іррегулярним формуванням Російської імперії. У роки війни воно змогло виставити тільки 1 920 осіб [2.- Арк.114; 3.-С.75]. Фактично це було все доросле чоловіче населення війська, здатне носити зброю. До цього числа увійшли й офіцери та частково малолітки - юнаки до 17 років, що несли службу в межах військових земель.

Військові землі Азовського іррегулярного формування розташовувалися на узбережжі Азовського моря, між Бердянськом і Маріуполем. Вони були віддалені від кордонів і, до початку Кримської війни, від осередків бойових дій. Однак поселення азовців серед мирного населення, на добре освоєній і щільно заселеній території не завадило козакам виконувати своє основне військове призначення. Ще у 1837 році козакам Азовського війська була визначена зовнішня служба. Вони мали охороняти східне узбережжя Чорного моря та забезпечувати сполучення між укріпленнями Чорноморської берегової лінії. Коли азовці прибули на Кавказ, укріпленої лінії не існувало. її необхідно було збудувати. Тому азовські козаки брали найактивнішу участь у відвоюванні вигідних для будівництва укріплень місць, а згодом забезпечували морське сполучення між фортами, сприяли припиненню зносин турецьких контрабандистів із гірськими народами Кавказу. Після проведеної реорганізації та розподілу Азовської флотилії на два відділення у 1845 році морські команди з азовців продовжували служити на Чорному морі, охороняючи певні ділянки російського