Після закінчення Кримської кампанії, у якій козаки Дунайського іррегулярного формування брали найактивнішу участь, було розформовано третій резервний полк. 1-й та 2-й полки продовжували нести традиційну внутрішню та кордонну службу. Оскільки за Празьким миром 1856 року від Росії відійшла придунайська частина Бессарабії, то дунайські козаки спочатку були відправлені до демаркаційної комісії для допомоги у визначенні нового кордону, а з 1857 року вони вже охороняли ділянку російського кордону на лінії Болград - Тарабунари і далі Чорноморським узбережжям. З 1857 року дунайці на Кавказ не відправлялися, у зв'язку з чим їм були розширені обов'язки щодо внутрішньої служби. Вони відбували службу на території Херсонської губернії та Бессарабії: несли городову службу в Одесі; тримали команди при штабі Одеського військового округу та канцелярії новоросійського і бессарабського генерал-губернатора; дунайські козацькі команди виконували поліційні функції в Одесі, Миколаєві, Акермані, Херсоні, Кишиневі тощо.

Закінчення Східної війни не подало населенню Російської імперії особливих надій та сподівань на краще життя. Поразка у війні, втрата територій, яскрава демонстрація переваги передових зарубіжних технологій, рівня життя та господарювання європейських країн вимагали кардинальних змін у країні. Південноукраїнське козацтво, яке на відміну від інших верств населення не було пасивним спостерігачем подій Кримської кампанії [12.-С.158-159], а навпаки, найактивнішим її учасником, особливих надій на покращання свого становища, вирішення земельного питання не плекал, а з тривогою чекало вирішення подальшої своєї долі. Під загрозою опинилося навіть саме існування козацьких військ на території Південної України. Так за Празьким мирним договором 1856 року від Росії відійшла південно-західна придунайська частина Бессарабії, на якій розташовувалися козацькі станиця Миколаївка, хутори Парапарі і Ново-Троїцьке, декілька земельних ділянок Дунайського війська. Уряд намагався вирішити земельне питання козацького формування, однак воно безповоротно втратило близько 9 тисяч десятин землі. Постійні клопотання наказного отамана Дунайського війська про розширення військових земель результатів не мали. Застереження отамана, що без додаткової землі козаки "ніколи не вийдуть з бідності" [7.-С.103], на чиновників різних рангів не діяли. Окремі вищі посадові особи почали висловлювати думки про необхідність переселення козаків з півдня України на Кавказ або ж ліквідації іррегулярних формувань.

У 1856 році на вищому рівні обговорювалося питання про переведення азовських козаків у західне передгір'я Кавказького хребта. У травні 1857 року військовий міністр сповіщав головнокомандувачу Кавказької армії волю імператора про необхідність переселення козаків Азовського війська на Кубань з метою надати можливість іррегулярному формуванню виконувати своє пряме призначення і тим самим послабити напружену ситуацію на півдні України, що виникла через присутність козацького війська. Кавказьке керівництво в особі головнокомандувача Кавказької армії князя Барятинського сповіщало Військове міністерство, що обставини краю не дозволяють оселити все Азовське військо на одній якійсь місцевості і надати йому статус окремого самостійного іррегулярного формування через нечисленність останнього [13.-С.180]. До уваги брались відсутність вільних, відвойованих у ході воєнної кампанії на Кавказі земель і брак грошей для організації переселення азовців. Згідно з проектом, який розроблявся в 1856-57 роках, з переселення азовських козаків на Кубань, вони мали колонізувати територію, що ще частково належала натухайцям. Малочисельність війська, незнання місцевості змусили вище військове керівництво тимчасово відмовитися від поселення козаків Азовського війська на неповністю контрольованій російськими військами території.

Таким чином, південноукраїнське козацтво відіграло у Східній війні досить помітну роль. Військові заслуги козаків Азовського та Дунайського іррегулярних формувань у ході Кримської кампанії були визнані на державному рівні й достойно оцінені. Однак після закінчення війни доцільність існування козацьких військ на півдні України була поставлена під сумнів. Потреба у них як у військовій силі відпала з припиненням воєнних дій. Присутність козацьких формувань на півдні України, у розумінні уряду, дестабілізувала обстановку в регіоні. Діяльність козаків, направлена на створення монолітної системи, яка могла б успішно відстоювати свою належність до козацького стану, з одного боку, і намагання нижчих верств населення Південної України приєднатися до козацьких з'єднань, які уособлювали собою традиції Запорожжя, з другого боку, напружували обстановку в регіоні. Незадоволення поміщиків перебуванням Азовського та Дунайського військ на півдні України додавали напруженості в краї і переконували вище керівництво в необхідності реорганізації чи ліквідації південноукраїнських козацьких формувань. Саме фактори соціально- економічного характеру, що створювали особливу специфіку регіону, були однією з головних причин переведення азовців на Кубань з приєднанням до складу кубанського козацтва та ліквідації Дунайського козацького війська.

Джерела та література

Казачество: Энциклопедия / А.П. Федотов (гл. ред.) и др. - М., 2003.

Российский государственный военно-исторический архив. - Ф. 405. - Оп. 6. - Д. 15312.

Маленко Л. Азовське козацьке військо (1828 - 1866). - Запоріжжя, 2000.

Щербина Ф. История Кубанського казачьего войска. - Екатеринодар, 1913. - Т. ІІ.

Картины былого Тихого Дона: Краткий очерк истории войска Донского. - М., 1992. - Т. 2.

Государственный архив Краснодарского края. - Ф. 252. - Оп. 2. - Д. 873.

Бачинська О. Дунайське козацьке військо. 1828-1866 рр. (До 170-річчя заснування). - Одеса, 1998.

Філія державного архіву Одеської області в Ізмаїлі. - Ф. 755. - Оп. 1. - Спр. 157.

Скальковский К. Бомбардирование Одессы // Щегольский альбом: Сборник исторических фактов, воспоминаний, записок. - Одесса, 1905.

Чижевич О.О. Воспоминания очевидца // Щегольский альбом: Сборник исторических фактов, воспоминаний, записок.