повною мірою, а також посилення антинімецьких настроїв у суспільстві. Загострення земельної проблеми викликало формування асоціацій щодо менонітів з тими, хто наживався за рахунок "своїх" (навколишніх селян) [10; 13.-Арк.25-26; 14]. Того ж часу болгарські іноземні колоністи вважалися "своїми", тому що були слов'янами і православними і темпи економічного розвитку були більш повільними [16; 17]. Така позиція стосовно менонітів українських і російських селян мала компенсаторний характер, одночасно в ній був закладений потенціал відчуження, тому вони визначали кордони взаємодії та відмежовувалися від менонітів. Саме тому селяни "приписували" менонітам "абсолютну ізоляцію і відчуження", розуміючи традиції та правила в їхніх общинах з погляду власної культури, що стало основними уявленнями про менонітів і базовими релігійно-психологічними й етнічними елементами для формування комплексу ксенофобії. Згідно з ліберальною концепцією, якої дотримувалися в урядових колах, а також частина чиновництва і поміщиків (окрім антінімецьки налаштованих), меноніти вважалися заможними й одними з тих, хто створював добробут і благополуччя Російської імперії. Ці групи населення були "успішними", а тому менонітів розглядали як "своїх" і вважали, що "заможне населення - запорука багатства країни" [18; 19; 20; 21].
Соціальний статус менонітів був вищий порівняно з навколишніми державними селянами і навіть з німецькими колоністами (хоч меноніти і німці-колоністи відносились до одного прошарку іноземних колоністів, у менонітів було 65 десятин землі на родину, особливе сприятливе для економічного росту оподаткування, монополія на торгівлю вином у власних колоніях). Саме тому меноніти трималися на відносній дистанції (у політико-правовій, соціальній і релігійній сферах). Вищий соціальний статус призводив до відчуження менонітів від інших прошарків сільського населення Російської імперії. До сільського населення належали поміщицькі та державні селяни, колоністи (іноземні колоністи зокрема). У стані селян існувала соціальна стратифікація, переміщення з одного прошарку до іншого було обмеженим. Усередині прошарку колоністів між менонітами і німцями, болгарами, євреями існувала соціальна дистанція, що виявлялася в замкненості менонітської етноконфесійної групи, недовірі до представників іншої етнічної групи, бажанні звести до мінімуму контакти. Замкненість (у релігійних і родинно-шлюбних відносинах), яка позитивно оцінювалася менонітами, а також урядовими чиновникам (не існувало проблеми релігійної пропаганди до 60-х рр. ХІХ ст., коли формується менонітська братська церква), для навколишніх селян була скоріше негативною, ніж позитивною гранню згуртованого менонітського соціуму. Ще відчутнішою соціальна дистанція була між менонітами й українськими та російськими державними селянами. Соціальна дистанція склалася на основі релігійних, культурних, національних, економічних відмінностей [22.-С.176,610; 23.-С.137,140].
Соціальний обмін і конкуренція були основними типами взаємодії між менонітами і навколишнім населенням. Внаслідок повсякденних стосунків між менонітами і навколишніми жителями сформувалася конфронтація через різні інтереси, які виявлялися в їхньому духовно- практичному освоєнні світу.
Релігійний світогляд менонітської етноконфесійної спільності сформував неадекватну картину світу в менонітів, особливе ставлення до дійсності виявлялося в їхній соціальній поведінці - в аскетизмі й очікуванні "другого пришестя" Христа - у виконанні тяжкої праці для прославляння
Творця, в орієнтації на досягнення господарських успіхів. Меноніти виявляли себе трудоголиками не для того, щоб діти дістали спадок і для забезпечення можливості їхнього достойного існування, а в ім'я Бога.
Конфронтація між менонітами і навколишнім населенням була результатом антагоністичних етнічних стереотипів в обох груп і виявлялася в періоди морального надриву (особливо наприкінці ХІХ ст., коли згідно з есхатологічним вченням очікувався "кінець світу"). Поведінка обох сторін реалізовувалися в міжособистих побутових і соціальних конфліктах. Так у 1807 р. Олександрівський нижній суд "наказав через кого слідує, щоб меноніти не відпускали своїх свиней у дачу генерал- майора Балабіна" [24.-Арк.543]. У 1816 р. Контора опікунства новоросійських іноземних поселенців наказала, "щоб меноністи села Гальбштадт не робили токмацькому поселянину Марченку у спокійному володінні водяним млином і землею, які перебувають на правому боці р. Молочної, утиски". Того ж часу менонітів грабували й навіть убивали представники навколишнього населення - ногайці, євреї, українське і російське населення (але випадків таких крайніх форм девіантної поведінки менонітів щодо навколишнього населення автором не виявлено). На початку ХІХ ст. стосунки з ногайцями були напружені, тому що вони викрадали коней і рогату худобу в колоніях [25.-Р.134]. Однак використання найманої праці та досвіду ногайців у степовому вівчарстві стали джерелом для первісного накопичення капіталу для багатьох господарів у менонітських колоніях, і стосунки у 20-40-х рр. ХІХ ст. з ногайцями стали більш гармонійними [26.-С.177-202; 27.-Арк.191]. Ставлення до євреїв у менонітів було настороженим, що було пов'язано з випадком убивства на початку ХІХ ст. групи менонітів, які поверталися з великою сумою грошей після продажу вовни із м. Ромни Полтавської губернії, кількома "єврейськими розбійниками" [14]. Цей випадок набув великого розголосу в менонітських колоніях півдня України і до середини ХІХ ст. відносини з євреями були напруженими. Однак наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. євреї-скупники зерна без перешкод купляли збіжжя у колоніях, і стара історія була забута менонітами. Ще одним випадком девіантної поведінки навколишнього населення щодо менонітів, яка здобула надзвичайного резонансу серед землевласників і підприємців менонітського походження, було вбивство уночі проти 6 серпня 1906 р. власника одинадцяти парових млинів Г. Нібура грабіжниками, які вкрали 800 руб. [28.-Арк.66]. Такі дані свідчать про підстави для формування у менонітів і навколишніх жителів етнічних упереджень, які виникали внаслідок