О.М. Ігнатуша

РУХ ЗА МОДЕРНІЗАЦІЮ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНЕ ЯВИЩЕ (1905-1914 рр.)

Модернізація православної церкви на початку ХХ ст., покликана до життя процесами оновлення всієї соціокультурної сфери, явище надзвичайно суголосне сьогоднішнім процесам в українському православ'ї.

Так само, як і століття тому, коли українське православ'я стояло на порозі новоєвропейської доби політичного мислення та національних рухів, сьогодення кинуло йому нові виклики глобалізації та інформаційного суспільства. А відтак церква знову постала перед пошуком шляхів служіння Богові за нових обставин. Ці обставини спонукають її, як традиційну соціальну структуру, до модернізації.

Взаємопов'язаність плину внутрішнього церковного життя та загальносуспільних культурних процесів проблема стара, але ще не вповні осмислена стосовно різних етапів української історії, зокрема щодо надзвичайно динамічного в плані трансформації соціально-політичної та релігійної свідомості відтинку часу між першою російською революцією 1905 р. й демократичною революцією, стимульованою першою світовою війною, що почалася 1914 р.

При відсутності спеціальних праць, присвячених вивченню модернізації в тодішньому українському православному середовищі та особливостей її еволюції, на неї все ж останнім часом звернули свою увагу українські історики в контексті вивчення всеукраїнських (С.О. Гладкий [1.- С.58], Г.М. Надтока [2.-С.63-81], Н.А. Шип [3.-С.16-26]) та регіональних (С.І. Жилюк [4.-С.13-14; 5.- С.138-139], О.П. Тригуб [6.-С.9-10]) церковних процесів. У об'єктиві наукового аналізу опинилися не тільки спонукальні політичні мотиви та крайні прояви церковно-реформаційного руху, що вже ставали предметом уваги (Б.В. Тітлінов [7.-С.46-47], М.П. Красніков [8.-С.17-69], В.М. Андрєєв [9.- С.6]), а й причини етносоціальні, культуротворчі, міжконфесійні. Нарешті, за межами вчорашнього ідеологічного табу, почали вивчатися основні ідеї реформ церковного управління та парафії, без дослідження яких взагалі не можна предметно говорити про характер і тенденції розвитку модернізаційних процесів.

До сьогодні залишається недостатньо з'ясованою ціла низка важливих аспектів впливу світових і вітчизняних подій політичного та загальнокультурного життя 1905-1914 рр. на інституційну трансформацію українського православ'я. Зокрема, недостатньо вивчені фактори іноземного впливу, динаміка та особливість руху церкви до інституційного оновлення у зв'язку з позацерковним і неправославним процесами українського націотворення пізньомодерної доби, регіональна специфіка руху, відмінності в сприйнятті ідей модернізації на різних щаблях церковної ієрархії та в соціальних прошарках віруючих, міра інтеграції ідей модернізації з ідеями відродження традицій та збереження вікових канонів тощо.

В даній статті на основі здобутків історіографії та залучення маловідомих джерел звернемося до узагальнюючої характеристики модернізаційного руху в середовищі православної церкви, як частки живої тканини модернізації всього українського суспільства при сходженні ним до якісно нового етапу суспільно-політичного й національного руху. Не претендуючи на вичерпність характеристик, визначимо найбільш суттєві, з нашого погляду, суспільні фактори впливу на церкву та прояви, які характеризували церковно-суспільний рух перших десятиліть ХХ ст.

На нашу думку, дослідження модернізації церкви зазначеної історичної доби сприятиме кращому усвідомленню характеру розколів російського православ'я в Україні, які сталися пізніше - у 20-х та згодом - в 90-х рр. ХХ ст.

Українське суспільство, що було часткою загальноросійського соціально-політичного організму, який з XVIII ст. перебував у стані адміністративно-структурної перебудови й зростаючого культурного впливу західних моделей, на початок ХХ ст. зазнало ще гострішої кризи. Її поглиблювали політичні претензії еліт в національно неоднорідному середовищі православної церкви, яке стрімко поляризувалось на рівні усіх ланок духовної ієрархії, і, особливо, в середовищі мирян. Статус православ'я, як елементу застарілої державно-політичної системи, ставив під сумнів спасительну місію цієї церкви. Це, в свою чергу, вело до неухильної втрати нею соціальної підтримки, а в перспективі - до можливого організаційного розвалу. Альтернативою такій могло бути лише цілеспрямоване і широке реформування церковної організації на вимогу часові.

Вивчаючи ґенезу та спонукальні мотиви модернізаційного руху на початку ХХ ст. і вбачаючи їх коріння в суперечності між загальнокультурним поступом суспільства й підпорядкованістю тодішньої Російської православної церкви (РПЦ) державному апаратові, маємо особливо підкреслити якісні зрушення, що відбулися в інтелектуальній площині всього церковного середовища.

Кінець ХІХ ст. став часом реального зрушення в сферах освіти, науки та культури. Суттєво зросли лави інтелігенції, а її громадська робота та інтелектуальні спроможності дозволили піднести рівень суспільної свідомості та активності мас. Пропозиції інтелектуалів і громадських активістів, що торкалися поліпшення стану узвичаєного та невід'ємного для соціального середовища суспільного інституту - церкви - були здатними досить швидко розгойдати громадсько-релігійну думку.

Здатність інтелігенції до пошуку шляхів розв'язання суспільно-церковних проблем та її готовність до співпраці з духовенством стали помітним явищем в середовищі інтелектуальної еліти російської столиці початку ХХ ст. Це показала робота "Релігійно-філософських зібрань" 19011903 рр., проведення яких Синод вже не міг не дозволити [10.-С.34].

Науковий потенціал викладачів духовних навчальних закладів і професорів богословських дисциплін, що працювали у світських вищих навчальних закладах України, їх особисті і службові зв'язки зі столичними діячами сприяли поширенню обговорюваних церковно-реформаторських ідей. Центрами передової релігійної думки стали університетські міста - Київ, Харків, Одеса та єпархіальні центри, в яких були зосереджені єпархіальні установи та діяли середні духовні навчальні заклади - Кам'янець-Подільський, Житомир, Чернігів, Катеринослав.

У перші роки ХХ ст. почав працювати релігійно-філософський гурток при Київському університеті під керівництвом професора богослов'я П.Я. Свєтлова. Один із перших рефератів у цьому гуртку прочитав В.В. Зіньківський [11.-С.51], що згодом став відомим православним богословом, а в 1918 р. -