У Полтаві в 1904 р. з ідеєю організації богословських читань виступив протоієрей Г.Я. Лісовський - голова ради Свято-Макаріївського братства, одержавши на це схвалення єпархіального архієрея.

На початку ХХ ст. подібні читання проводились у Харкові, ініційовані радою Братства Озерянської Божої Матері [1.-С.100-101]. Подібні заходи сприяли пробудженню зацікавлення богословськими проблемами серед парафіяльного духовенства та інтелектуальної еліти єпархії.

Церковно-суспільні проблеми виносились на публічне обговорення церковною та світською пресою. Авторами статей, в яких викривалися анахронізми церковної дійсності, були здебільшого громадські діячі та публіцисти, які озвучували суспільну думку, в тому числі й думку багатьох священиків, котрі не наважувались голосно про неї заявляти.

На початку ХХ ст. вже відчутними стали й результати розвитку духовної журналістики, появу якої в другій половині ХІХ ст. відомий російський богослов протоієрей Георгій Флоровский назвав "одним із найхарактерніших симптомів епохи" [12.-С.335]. На 1913 р. в Російській імперії вже видавалось 213 релігійних журналів, значна частка яких поширювалась в українських єпархіях [13.- С.146].

Поширенню модерного погляду на місце церкви в суспільному житті сприяли й нові дослідження з історії України та Росії, написані в дусі національної історіографії, тобто ті, які, на противагу ще недавно панівним ідеям історії держави російської, формували розуміння історії народів у контексті їх культурного взаєморозвитку.

Під безперечним впливом європейського інтелектуалізму та вимог історичної науки в Україні, яка вступала у фазу пасіонарного піднесення [14.-С.35], на початку ХХ ст. з'являються багатотомні історичні праці.

Така культуротворча атмосфера створювала спонукальні мотиви для активізації духовенства. Врешті на початку ХХ ст. відзначаємо появу санкціонованих церковною владою окремих полемічних брошур, укладених священиками РПЦ в Україні з пропозиціями оновлення різних сторін церковного життя [15], що було показником безсумнівної назрілості реформ.

Останньою краплею, яка переповнила критичну масу бездіяльності уряду і церковних верхів у справі організаційного оздоровлення церкви і вводила існуючу політичну систему в стан біфуркації - розладу, за яким починали діяти малопередбачувані фактори як вирішальні, в 1904 р. стала непопулярна російсько-японська війна.

Як одержавлена інституція, православна церква змушена була виступати в ролі поплічника режиму: агітуючи населення, навертаючи його до сумлінного виконання громадянського обов'язку, під яким розумілось покірливе служіння імперії. Джерела свідчать про виголошення священиками численних проповідей в храмах і поза ними за "царя і вітчизну", "перемогу над підступним ворогом", про включення патріотичних сюжетів до тематики культурно-просвітніх заходів, які здійснювалися за участю духовенства. Війна революціонізувала суспільну свідомість, розкувала громадську ініціативу, підштовхнула до консолідації політичних сил, вилившись у революцію.

Цілком логічно, що під тиском наростання опозиційної громадської думки і вимог політичних реформ вже 17 квітня 1905 р. імператор підписав тимчасову постанову про зміцнення начал віротерпимості. Синод прийняв рішення про скликання церковного Собору, відновлення патріаршої форми керівництва церквою, а влітку обговорив програму Собору з єпархіальними архієреями. До обговорення питань єпископи залучили духовенство і мирян.

Починаючи з другої половини 1905 р., в усіх українських єпархіях, як і повсюди в Російській імперії, відбуваються збори та з'їзди духовенства і кліру, які висвітили спектр проблем модернізації церкви й запропонували свої варіанти реформ.

Більшість церковного загалу в Україні висловилась за усунення підпорядкування церкви державі, яке сприймалося як "неканонічне", за відновлення соборних начал церковного управління та якнайскоріше скликання Помісного Собору.

Питання про те, в якій мірі різні ланки українського церковного середовища підтримували ідею патріаршої форми правління, сучасними істориками до кінця не з'ясоване. Проте наявні в нашому розпорядженні матеріали дають підстави стверджувати, що вона була не настільки актуальною для широких верств, як ідея виборності місцевих парафіяльних та єпархіальних органів, духовенства, єпископату. І все ж, як ефективний засіб здолання системи синодального управління, вона була підтримана мирянами. Селянство, яке становило більшість віруючих, підтримувало цю ідею завдяки своїй соціальній природі та психології. Мало розбираючись в абстрактних принципах права і управління, в тому числі й церковного, воно найближче стояло до авторитарного політичного ладу, організованого за тією ж моделлю, що й власний домашній патріархальний уклад [17.-С.105- 106]. Таке бачення продукувало відповідний погляд на необхідність і значимість постаті всеросійського патріарха.

Разом з тим, єпископи Подільський Парфеній та Балтський Димитрій висловили свою незгоду з ідеєю патріаршества. Вони називали такий захід несвоєчасним за обставин революційної атмосфери в країні.

На тлі проблеми соборноправності черговий раз спалахнув конфлікт між чорним і білим духовенством, який гостро впирався в канонічну сторону релігійно-церковного життя. Стала ширитись думка, що єпископи, як ставленики держави, не мають права виступати від імені церкви.

Не менш гострий канонічний конфлікт тамувало в собі питання про другий шлюб священнослужителів та пов'язаний із ним вихід з духовного звання. Загальна думка парафіяльного священства при цьому схилялась до дотримання канонів про заборону брати шлюб після прийняття сану і, водночас, до зняття зі священнослужителів важких і несправедливих обмежень, які позбавляють його прав громадянства і матеріальних засобів до існування.

Вважаючи за необхідне скликання Помісного Собору, митрополит Київський Флавіан висловився за участь в його роботі мирян поряд з духовенством. І хоча більшість єпископів виявилась неготовою надати мирянам право голосу, незабаром Передсоборне Присутствіє, створене Синодом за розпорядженням Миколи ІІ, прийняло рішення про допущення кліриків і мирян на Собор з правом дорадчого голосу.

Як бачимо, модерний погляд на глибину церковних реформ, доцільність оновлення