Серед бажаних вдосконалень адміністративного характеру єпископами і духовенством пропонувалось збільшення числа митрополичих округів. При цьому прихильники реформ покликувались не тільки на старий римсько-візантійський досвід, а й на сучасний стан церковної організації в сусідніх православних народів. Журнал "Киевские Епархиальные Ведомости" в 1905 р. нагадував, що і в сучасній Греції церковні округи за розмірами не перевищували часом наших повітів, надаючи високої згуртованості церковним громадам [18.-С.247].

Відомості з газет та інших джерел про церковне життя сусідніх народів, приклади церковно- визвольного руху балканських народів стверджували церковних діячів в Україні в необхідності оновлення церковного устрою.

Досліджуючи взаємовідносини православної церкви та держави в Болгарії наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., Ю.В. Швецов приходить до висновку про невинятковість церковно-державного конфлікту в цьому близькому до України за етноконфесійним складом регіону [19.-С.17]. Отож, європейські процеси національного відродження взаємодіяли з українським соціумом, який знаходився у складі Російської імперії та Російської православної церкви.

Важливою проблемою, особливо відчутною в умовах наелектризованої ідеями революційної демократії суспільної атмосфери 1905 р., духовенство і миряни вважали зрозумілість церковної служби. Але якщо російські прихильники реформ розуміли під останньою проблемою адаптацію церковнослов'янського тексту до сучасної російської мови, то в Україні, особливо серед мирян і частини білого духовенства, ширились надії на можливість офіційного вживання української мови в церковному житті.

Там, де соціальне середовище відзначалося вищим рівнем національної свідомості, вимоги реформ мови церковного вжитку формулювалися більш чітко. "Українська мова повинна конче вживатися в церковних проповідях та в усіх зносинах межи причетом й парафіянами у тих парафіях, де українців більшість" [20], - зазначалося в "Національній програмі українців-подолян", яка було оголошена напередодні виборів до І Державної Думи.

Всупереч настановам церковного істеблішменту, у відповідь на запити парафіян і керуючись своєю національною свідомістю, священики стали практикувати проповіді українською мовою. Такі випадки зафіксовані на Катеринославщині, а особливо - на Поділлі, де з благословення єпископа Парфенія священиком містечка Фільштин Ксенофонтом Ванькевичем та містечка Пикова П. Степанківським була підготована до друку збірка проповідей українською мовою.

З різних губерній надходили повідомлення про бажання духовенства і віруючих запровадити викладання українською мовою в церковнопарафіяльних школах і духовних семінаріях [21].

Отож, можемо зробити загальний висновок, що реформа церковного управління включала туго сплетені проблеми організаційної модернізації церкви та повернення її до традицій старого церковного устрою, впровадження нових демократичних принципів при збереженні вікових канонів. Підкреслимо, що ці проблеми несли в собі конфліктогенний [22.-С165,169] національний підтекст.

Характеризуючи церковно-модернізаційний рух в Україні 1905-1906 рр., додатково підкреслимо залежність його динаміки від конкретних політичних подій. Суттєвими імпульсами для нього виявились такі загальнодержавні акції, як видання царського маніфесту 17 жовтня 1905 р., підписання мирного договору з Японією, вибори та розпуск Державної Думи, на які духовенство було зобов'язане відгукуватись підтримкою.

Більшість єпископів не ставила під сумнів необхідність підтримки церквою політичних заходів влади, і тільки двоє з 62 єпархіальних архієреїв РПЦ - Катеринославський єпископ Симеон і єпископ Смоленський - виступили проти політичної активності духовенства, вважаючи її противною духу Східного Православ'я і стверджуючи, що обов'язок духовенства - вчити істині Одкровення та стояти осторонь від політичних чвар і пристрастей [23.-С.92].

Водночас, реформаторську ініціативу стимулювали й неординарні за змістом перші наслідки революційних подій, виводячи з рівноваги усталену суспільну (в тому числі й релігійну) психологію, вселяючи впевненість у всесилля мас: революційні рішення єпархіальних з'їздів, страйки семінаристів тощо.

Маємо окремо підкреслити, що прихильність до ідей модернізації церкви проявилась у всіх регіонах України. У цьому плані відзначалося міське середовище, особливо крупніших центрів - Харкова, Києва, Кам'янця-Подільського, Полтави і навіть повітових та волосних містечок.

Церковно-обновленський рух набув більшої виразності в міських центрах, підкреслюючи тим самим його внутрішній зв'язок із загальними урбанізаційними, націотворчими, демократичними складовими модернізаційних процесів.

На час 1905-1906 рр. припадають і перші спроби координації зусиль українських церковних модерністів. Священнослужителі Києва, Харкова та Одеси підготували спільний документ, який передбачав відновлення соборної, вільної від державної опіки, православної церкви [2.-С.68]. Але їхня співпраця була лише провісником майбутніх всеукраїнських заходів, які проявлять себе в революції 1917 р.

Реформаторські настрої, нагромаджуючись у світській та церковній суспільній думці, в означений період стримувалися промонархічною великодержавницькою позицією частини духовенства, сформованою російською культурою та релігійною свідомістю і засобами адміністративного примусу імперської влади. Ознакою цієї протидії було пожвавлення роботи духовенства в регіональних відділеннях "Союза русского народа", "Союза Михаила Архангела" та ін. подібних організаціях.

Особливою активністю цей рух відзначався на Правобережній Україні, де він мав очевидні ознаки протиставлення польсько-католицькому рухові. Яскравим прикладом промонархічної діяльності українського духовенства виявилась його участь у створенні та роботі "Почаевского Союза Русского Народа" Серед його найактивніших діячів було чернецтво Почаївської лаври, в друкарні якої публікувалися промонархічні листівки та інша література. Ченці лаври мали організаційні зв'язки з багатьма чорносотенними організаціями імперії [24.-С.42-43].

Стверджуємось у думці, що, з огляду на різні соціально-політичні орієнтації в церковному середовищі, варіанти реформ не могло бути одновекторними, а їх втілення послідовним. І все ж взаємодія модерних концепцій суспільно-церковної думки, провідні тенденції громадсько- політичного розвитку та переважаюча сила національно-демократичних рухів надавали церковному реформаторству початку ХХ ст. певної визначеності. Це був рух до оновлення суттєвих