Церква виявилася об'єктом посиленої критики громадсько-політичного руху і навіть прямих погромів з боку революціонізованої маси. Свідченням цього стала хвиля розорень і грабунків церковних будівель, садиб священиків, вбивств духовних осіб, захоплень селянами церковної і монастирської земельної власності [25.-С.15].

Сформований у суспільній свідомості стереотип економічної і політичної тотожності офіційної церкви з правлячим режимом та соціальний радикалізм, що вже проявився в подіях 1905 р., шкодили формуванню послідовної демократичної спрямованості інституційних церковних реформ. Адже радикалізм антицерковних рухів вимагав від церкви оперативного і, навіть, жорсткого реагування на замахи проти церковної власності, іноді (як це зробили ченці Глинської пустині [26.-С.55]), організації дружин самозахисту й збройної конфронтації з місцевим населенням. Але подібна організована силова відповідь церкви на революційні події не знімала проблеми.

Безперечно, революція 1905 р., у всій багатоманітності проявів політичної свідомості, кинула виклик клерикальній ідеології в Україні, чим спричинила посилення останньої. Але ні політичної організації, ні чіткої програми реформ українські клерикали не мали. Про споріднений клерикалізму рух маємо говорити, передусім, як про явище, спричинене офіційним становищем осіб з державної та церковної адміністрації: політиків, чиновників, вищої ієрархії. Серед парафіяльного духовенства цей рух був, скоріш, явищем ситуативним. Підкоряючись службовому обов'язку та ієрархічній дисципліні, а інколи й прямому адміністративному тиску можновладців, парафіяльні священики, як головна ідеологічна сила конфесії, мусили закликати до підтримки царського уряду, навіть якщо це суперечило їх демократичним переконанням. Достатньо пригадати коротку замальовку із щоденника Є.Х. Чикаленка - відомого українського громадсько-політичного діяча. Він так писав про українське духовенство, що потрапило до ІІІ Державної Думи: "Хоч і є в Третій Думі свідомі українці- інтелігенти, але всі вони попи, які теж бояться свого начальства, ще більше як селяни, бо рискують навіки втратити свої парафії, тобто і шматок хліба для дітей. Члени Третьої Думи священики: Трегубов, Волков та Солуха, зовсім свідомі українці, навіть належали в свій час до семінарської "громади" і спочатку сесії бралися підтримувати в Думі українське питання, навіть заходами О.Г. Лотоцького та В. Піснячевського, подали законопроект 33-х про українську мову в школах, але коли їх архиреї настрахали, вони й притихли" [27.-С.290]. Підстави для побоювань були вагомими. Як відомо, в ІІ Державній Думі чотирьох (з 13 обраних) представників православного духовенства, які приєдналися до лівих партій, за рішенням Синоду було віддано під суд єпархіальних властей і, врешті, позбавлено сану [28.-С.419]. Отож, проімперська та клерикальна позиція значної частки українських священиків не завжди ототожнювалась з їх особистим політичним кредо.

Яскравим проявом другої ідейної платформи - демократизації церковного середовища - стали виступи і страйки його молодшого покоління - учнів духовних навчальних закладів. Страйки охопили більшість семінарій України. Страйкували семінаристи Волинської, Катеринославської, Подільської, Полтавської, Харківської семінарій. Ці страйки досить змістовно й цікаво характеризував пізніше у своєму дослідженні під назвою "Молодь і революція" один із їх учасників, а згодом - лідерів обновленського руху проф. Б.В. Тітлінов. Він підкреслював, що вже весною 1905 р. прокламації чернігівських і волинських семінаристів закликали до боротьби не тільки за свої корпоративні права, а й взагалі за політичну свободу. Примітно, що зауважена Б.В. Тітліновим характеристика перебігу страйків у середовищі молоді церковних навчальних закладів помітно контрастує з революційними барикадними боями міського пролетаріату та стихійними виступами українського селянства. Про неї зазначається так: "Форма семінарського руху була витримано- одноманітною. Учні спокійно, зазвичай в семінарській залі, в присутності всієї корпорації, вручали начальству свою петицію (по взірцю резолюцій владимирського з'їзду) і оголошували страйк "до відповіді на їх вимоги". Семінарії, що застрайкували, розпускались по домівках" [29.-С.97]. Такий хід виступів церковної молоді зовсім не заперечував прогресивних настроїв семінаристів. Але більш радикальні дії, як правило, не мали загальної підтримки. Хоча прикладів революційної дії ставало дедалі більше. За умов пореволюційної реакції радикальний церковно-громадський рух ширився у підпільній формі. У квітні 1911 р. в Харкові було розкрито діяльність таємного гуртка семінаристів- есерів; восени того ж року - діяльність конспіративного гуртка семінаристів, з членів якого виділилась бойова група, що передбачала терористичні дії проти керівних осіб.

Не дивлячись на здебільшого мирні вияви ініціативи учнями духовних навчальних закладів, з початком політичної реакції навіть помірковані дії страйкарів були визнано протизаконними. Спеціальна постанова Синоду, опублікована окремим додатком до "Церковних Ведомостей" і циркулярно розіслана на адресу всіх благочинних вже наприкінці 1905 р. ґрунтувалася на тому, що "всякого роду колективні заяви учнів є порушенням основних начал шкільного порядку і дисципліни".

Таким чином, реформаторсько-революційний характер суспільно-політичного розвитку 1905 р., задавши новий імпульс ідейно-політичному рухові в церкві, визначив і його головне спрямування: облаштування православної церкви у відповідності з кращими моделями релігійної організації передових європейських країн; демократизація всіх гілок церковної влади; опертя на давні національні традиції; модернізація богослужіння; реорганізація відносин з неправославним оточенням в контексті політичного плюралізму і свобод релігійної думки, структуризація громадсько-церковних сил у зв'язку з еволюцією суспільно-політичного руху.

Соціальна потужність та ідейна свіжість руху за оновлення різних сторін релігійного життя, і, передусім, інституційної організації церкви, зробили його одним із яскравих явищ громадсько- церковного розвитку першого десятиліття ХХ ст. Набуваючи політичної ваги, він отримав і власну назву - церковно-обновленського руху.

Можна