Спад революційної та реформаторської активності після 1906 р. не обірвав ідейного становлення церковно-реформаційного руху. В революційні роки церковна організація лише набула нової, вищої інтелектуальної ємності, яку продовжувала намагатися використати надалі - в більш несприятливих умовах політичного консерватизму та реакції.

Ліберальна частина духовенства не полишала спроб демократизувати церковне життя. В ряді українських єпархій позитивно вирішили пропозиції про допущення на благочинницькі та єпархіальні з'їзди церковних старост з правом вирішального голосу в господарсько-економічних питаннях.

Яскравим проявом збереження модерної, реформаторської і, водночас, більш політизованої спрямованості церковного руху стала наявність "цілої партії" обновленців серед делегатів IV Всеросійського місіонерського з'їзду, що проходив у Києві в 1908 р.

Водночас констатуємо слабку структуризацію як духовенства, так і всього церковно активного середовища за політичною визначеністю. Одні й ті ж самі його діячі нерідко виступали то в ролі консерваторів ("клерикалів" - у розумінні радянської історіографії), то в якості християнських демократів та соціалістів, у залежності від характеру розв'язуваного питання. Типовим прикладом у цьому відношенні слугує прийняття ХХІІ єпархіальним з'їздом духовенства Катеринославської єпархії (25 січня - 3 лютого 1906 р.) поряд із рішеннями ліберально-демократичного спрямування рішень консервативних та реакційних. Зокрема, серед останніх вбачаємо пропозиції з'їзду про реформу церковної та громадянської школи, які зводились до уніфікації й реорганізації всіх типів шкіл на зразок парафіяльних під началом священика [30.-С.16]. По-революційному радикально, але консервативно за суттю, з точки зору загальносуспільних інтересів, на з' їзді йшлося також і про реорганізацію "боротьби з розколом". Рішення закликали до підтримки державної влади у вигляді прийняття відповідних юридично-адміністративних заходів та мобілізації коштів на "протисектантську роботу". Один із пунктів ухвали пропонував: "Як внески від церков єпархії на справу місії та 5 столу Консисторії, так і казенні субсидії на той же предмет, мають бути і надалі збережені для єпархії". Отож, церковний модернізм і консерватизм ще лежав у руслі пошуку прихильності та протекції державної влади, зберігав відчутну станову відособленість духовної верстви. Навіть під впливом революційних подій, її найбільш політично активним членам важко було вийти за межі інтересів "церковної корпорації".

Відповідаючи на нові ініціювання з місць, Синод у грудні 1910 р. почав обговорення положення про православну парафію. При цьому за основу було взято проект, розроблений комісією Синоду на чолі з митрополитом Київським Флавіаном. Він передбачав безкоштовне здійснення треб та чотирикратне підвищення заробітної плати духовенству.

Важливим чинником продовження реформаторської ініціативи стала діяльність Державної Думи. У її складі, як вже зазначалося, діяли депутати священики та інтелігенція і селянство, для яких церковні проблеми були близькими.

Розглянувши в 1913 р. проект статуту парафії, 34 депутати Державної Думи запропонували внесення в нього принципових положень, які б відповідали вимогам часу: про виборність кліру мирянами і про надання парафії права розпоряджатися всім церковним майном. Ця реформаторська ініціатива (яка лунала з вуст прогресистів ще з ХІХ ст.) була розцінена обер-прокурором Синоду як неприйнятна, протестантська за духом. І, тим не менше, показово, що тільки ІІІ Державна Дума розглянула 50 церковних законодавчих ініціатив.

Отож, гальмування монархічно-бюрократичною системою життєво необхідних церковних нововведень лише підсилювала нестабільність церковного середовища. Останнє ставало все більш готовим до радикальних дій, а його поведінка - менш прогнозованою.

Проблема інституційної трансформації православ'я в Україні перетворювалась у вибухонебезпечну. Вона тамувала в собі майбутній розкол.

Небачена до того часу за масштабом розбурханість українського церковного середовища в 1905-1906 рр., широкий спектр винесених на народне обговорення проблем його інституційного розвитку, глибина їх концептуального осмислення, формулювання і послідовна боротьба за їх вирішення політичними методами вражали. Але вони були цілком природним. Масовий рух, що мав у своїй серцевині зрушення релігійної психології широких соціальних верств, став показником зростання політичної свідомості населення, прищепленої йому носіями нових суспільних відносин. Ці відносини були збудовані на привабливих і бажаних масам ідеях політичних та економічних свобод та демократії. Цей рух був конвергенцією модерних ідей європейського суспільства, вітчизняних традицій та новацій.

Таким чином, церковний рух 1905-1914 рр. був першим масштабним резонансом одержавленої конфесійної організації - РПЦ - на запропоновані передовою громадсько-політичною думкою початку ХХ ст. способи вирішення гострих і значимих суспільних і церковних проблем за зразками європейських і світових прикладів пробудження і піднесення національної свідомості недержавних народів.

Перший досвід модернізації імперських церковних структур не став і не міг стати вповні успішним. Церковно-реформаторському рухові початку політичного етапу формування української нації, як і державно-політичному рухові в цілому, ще бракувало організаційної структурованості. Досвід показав помітну відстороненість лівого політичного крила революційної демократії і, навіть, лібералів, від церковних проблем. Це обмежувало перспективу розгортання цього руху. Активність селянства і робітників у цьому відношенні ще в значній мірі продовжувала залишатись нереалізованою.

Рух був сповнений політичних ілюзій. Навіть його провід перебував у стані наївності про можливість розв'язання проблем модернізації церкви із збереженням старих російських політичних систем, і головної - царизму, який, по суті, був породженням і генератором нерозв'язання цих проблем.

Наївність зберігалася і в надіях на російську демократію, як послідовного союзника у боротьбі