Кіш не влаштовувало й існування заснованих на території від Буга до Дніпра українських полків, і він домагався їхнього знесення, як це видно з листа, датованого серпнем 1762 р., при цьому зазначалися команди, які належало звести [9.-Арк.144-146].

Право володіння північними територіями було дуже актуальним питанням для запорожців. Крім вищезазначених територіальних утворень, вони вели суперечки за Самарські землі з Миргородським і Полтавським полком. Обидві сторони апелювали в цьому питанні до російського уряду. Але уряд не приділяв належної уваги цій проблемі, віддавши право місцевим органам влади приймати рішення, зокрема багато повноважень мав Київський генерал-губернатор. На початку 1740- х рр. це питання знаходилось у юрисдикції Київського генерал-губернатора М. Леонтьєва. У 1743 р. у кількох ордерах наказувалось старосамарським жителям володіти ґрунтами і будувати хутори на належній відстані від запорозьких зимівників [10.-С.397-398].

Цього часу уряд намагався максимально заселити сусідні з Військом Запорозьким території. Протягом кількох років виходили укази Сенату про дозвіл козакам селитися в Мішурінрозькому, Самарському та інших районах. В указі від 4 жовтня 1743 р. зазначалось, що ще у 1741 р. наказано було українців і росіян-втікачів, які виходили з польських областей в "Задніпровські місця", приписувати до Полтавського полку (кілька слобод), а мешканців, які проживали на землях по правих берегах Дніпра та Тясміна та володіють там ґрунтами, - до Миргородського полку [11.- Арк.2]. Таким чином, відбувся розподіл територій між полками, на яких був створений сприятливий податковий режим. Проте заселення цих територій проходило не так, як того прагнув уряд, бо, переходячи на ці території, селяни віддавали перевагу землям Кодацької паланки. Слід відзначити, що й самим переселенцям для ведення власного господарства запорозькі умови підходили краще, ніж ті, які вони мали, перебуваючи під юрисдикцією російського уряду. Вигравала від цього й Січ, економіка якої набувала нового забарвлення. Уряд був стурбований процесом міграції населення на територію Запорозьких Вольностей і віддавав накази Кошу висилати переселенців.

У 50-х рр. ХУІІІ ст. виділялися кілька напрямків боротьби за Самарські землі. Один із них - це претензії на ці території з боку Полтавського полковника Горленка, який відзначав, що треба Самарські землі у Війська Запорозького відібрати. Це питання було в юрисдикції гетьмана. 11 жовтня 1753 р. його приписом Генеральній військовій канцелярії, де порушувалось питання про розмежування між Військом Запорозьким і старосамарцями із слідством, які землі кому належать [12.-С.52,73-76]. Запеклі суперечки у запорожців навколо цього питання точилися з Богородицькою сотнею Полтавського полку [13.-Арк.5-5зв.,21]. Вони носили довготривалий характер, про що свідчить реєстр претензій збитків, яких зазнали військові від козаків Самарської паланки за період з 1747 по 1753 рр., де можна побачити і сіно, і вулики, і худобу [13.-Арк.79-81зв.].

Для впорядкування процесів, які відбувались між запорожцями та старосамарцями, уряд вирішив вдатися до розмежування угідь. Листування про це велося між Київською губернською та Генеральною військовою канцеляріями протягом 1746-1761 рр. Проте сторонам не вдалося дійти згоди. Для того, щоб владнати суперечливі моменти уряд забороняв запорожцям приймати мешканців із сусідніх полків, кошовому заборонялося приймати селян-втікачів, солдат та ін. у Запорозькій Січі. До того ж Самарський і Кодацький полковники не дозволяли збирати інформацію про втікачів [14.-Арк.2]. Не виконували запорожці й розпоряджень гетьмана стосовно заборони приймати втікачів [13.-Арк.89-89зв.,165-166]. У роки правління Катерини ІІ відбулися зміни в територіальній політиці російського уряду. Не здобувши реальних економічних вигод від колонізації краю, Російська імперія повела більш рішучий наступ на південноукраїнські території. Так урядом скасовувались сербські поселення, які не дали Російській держав належних економічних перспектив, натомість засновувалась Новоросійська губернія. Залюднення цих місць почалось ще в 1763 р., коли указом від 11 червня до Нової Сербії дозволялось приймати всіх бажаючих, навіть кріпаків, які жили за поміщиками менше десяти років. Нове заселення північних територій викликало і нову хвилю суперечок між запорожцями та новопоселенцями, до того ж Новоросійську губернію, як новостворену, передбачалось розширити і за рахунок запорозьких земель.

Готуючи адміністративні перетворення в регіоні, російський уряд прагнув визначити межі запорозьких земель. 8 грудня 1763 р. вийшов указ стосовно опису запорозьких земель [15.-Арк.2- 7; 13.-С.190-192]. Раніше проводилось листування з цього питання, а 9 березня 1764 р. листом кошовому з Києва повідомляли про Сенатські укази стосовно опису запорозької прикордонної території [16.-Арк.23,25-26]; новий поштовх цьому процесові був наданий 27 червня 1764 р., коли було повідомлено про указ Катерини ІІ гетьману та Війську Запорозькому про утворення Новоросійської губернії та про її межі [17.-Арк.1]. Врешті-решт після переговорів стосовно опису російські урядовці зробили свої висновки щодо запорозьких земель [17.-Арк.4,7,32; 15.-Арк.14- 15,67,91]. Проте ці висновки не влаштовували запорожців, і вже у столиці вони намагались донести свої права на землі, які відійшли до нової губернії. Депутатам, які перебували у Петербурзі, у 1763 та 1765-66 рр. не вдалося домогтися позитивного вирішення цього питання.

Поки у столиці працювала депутація, запорожці вели свою типову боротьбу за колишні території. У жовтні 1764