Напружені стосунки були у запорожців з мешканцями Новоросійської губернії й надалі, незважаючи на заборони генерал-губернатора Ф. Воєйкова не завдавати кривд її мешканцям [18.- Арк.1,2,34].

Кіш, у свою чергу, продовжував заохочувати козаків селитися на р. Орелі [19.-Арк.34,35]. Проте на вимогу російського уряду Кіш ордером від 5 жовтня 1767 р. А. Порохні видав наказ зігнати всіх, хто поселився понад Ореллю. Разом із тим іншим ордером від 29 грудня 1767 р. наказувалось заселяти землі з боку Орелі [18.-Арк.112-112зв.]. У запорозьких володіннях мешкало й чимало Китайгородських жителів. Уряд навіть склав відомість обивателів Китайгородського містечка, які відійшли до запорожців з підрахунками недорахованих грошей за період з 16 квітня 1764 по 16 квітня 1765 р.[18.-Арк.175-179].

У роки російсько-турецької війни 1768-1774 рр. запорожці, крім Новоросійської губернії, вели боротьбу з такими територіальними утвореннями, як Молдавський полк, Нова Українська лінія, Ізюмська провінція.

Через територіальні непорозуміння Коша з Молдавським полком (запорожці вважали, що не тільки землі, на яких населені молдавськими поселенцями слободи Аврамівка, Бешка, Добрянка та Терновка, але й території до Тясміна є власністю Війська) виникали сутички. Як наслідок - втрати худоби з обох сторін, через що був ускладнений як економічний розвиток нового полку, так і економіка Війська Запорозького [20.-Арк.1-5,14].

Відповідно до традиції, що склалась на всій території імперії, російський уряд прагнув заснувати нові фортеці, на які в подальшому мали покладатися обов'язки подальшої колонізації регіонів. У південноукраїнському регіоні такими укріпленнями мали стати фортеці Нової Української лінії. Через те, що ця укріплена лінія займала й територію Війська Запорозького, її будівництво, розпочате в 1770 р., викликало обурення запорожців. До того ж запорожці на своїй території утримували і кілька російських команд, що свідчило про досить високий рівень запорозького господарства. Ці команди часто завдавали запорожцям відчутних збитків. Про один із таких випадків у донесенні Кошу від 7 серпня 1770 р. повідомляв П. Норов, вказуючи розорення козачих зимівників на р. Вовчій [21.-С.20].

Як результат усіх цих територіальних суперечок - Військо Запорозьке подало Катерині ІІ чолобитну про затвердження за ним земель по обидва боки Дніпра та надання про це грамоти. Запорожці зазначали, що, покинувши свої зимівники, вони пішли воювати з турками, а коли повернулись, то побачили, що в тих місцях уже будується Олександрівська фортеця, козацькі зимівники розібрали, а багато інших людей поселялись на запорозьких землях і користувались козацькими угіддями, до того ж пікінери ще й заохочували населення селитися на цих землях. Запорожці визначали свою територію на лівому березі Дніпра від Орелі до Азовського моря, на правому - по річці Тясмін, щоправда, не подаючи детальний опис кордонів. Кіш прагнув, щоб пікінери цих земель не займали і не розорювали їх, а козакам, чиї зимівники були зруйновані, було б відшкодовано збитки [21.-С.93-96]. На підтвердження своїх прав на землеволодіння запорожці прагнули одержати грамоту від імператриці.

Із 1773 р. розпочались суперечки запорожців із мешканцями Ізюмської провінції за південно- східні території. Від останніх виступали великі землевласники. Шиманов відзначав, що ізюмські поміщики прийшли на ці землі, коли їх уже зайняли запорожці, хоч і колись ця територія належала Слобідському полку [22.-С.618]. Запорожці вже встигли заснувати там Барвінкову стінку.

Взагалі для того часу були характерні скарги на утиски, яких зазнавали від запорожців мешканці суміжних територій. Згідно із Сенатським указом 5 серпня 1773 р. запорожці завдавали утисків жителям Новоросійської губернії та Єлисаветградської провінції. Указом же від 20 серпня наказувалось звільняти ізюмські землі, а також повернути людей, худобу та хліб. Шиманов наводить відповідь Коша на цей указ, де вказувалось, що ізюмські землі належать до володіння Війська Запорозького, згадувалось, що генерал-губернатор Воєйков, полковник Звєрєв та ін. прикладали зусилля щодо заселення слободами запорозьких земель, і що цікаво, запорожці писали, що вся Єлисаветградська провінція поселена на запорозьких землях [22.-С.623-624].

31 січня 1768 р. у пропозиції Ф. Воєйкова Новоросійській губернській канцелярії згадувався рапорт П. Калнишевського, у якому зазначалося, що поселенці відомства фортеці св. Єлизавети самовільно селяться хуторами і слободами на землях Війська Запорозького. Губернатор указував, що після вивчення карт виявив, що хутір поручика Маргажича на Чорному Ташлику, розкольнича слобода Калинівка, слободи Дніпровського пікінерного полку Верблюжка, Комісарівка та Пушкарівка знаходились у межах Єлисаветградського полку, належало зводити тільки ті слободи, які дійсно розташовувались у запорозьких володіннях [23.-С.12-13]. У 1770 р. 4-а рота цього полку вказувала, що у 1769 р. зазнала від запорожців збитків на 2537 крб. [24.-Арк.2]. 23 серпня 1773 р. полковник Я. Гармаш рапортував до канцелярії Новоросійської губернії, що запорожці за 1-2 версти від кордонів Єлисаветградської провінції засновували слободи, куди з провінції йшло населення