Депутації 70-х рр. не вирішили територіальних проблем, і ситуація на північних запорозьких землях залишалась напруженою. 15 липня 1774 р. у листі з канцелярії Новоросійської губернії до Кошу наголошувалось на збитках, яких завдавали запорожці в Єлисаветградській провінції на 2 тис. крб. При цьому в одному з документів згадувалась Макарьєвська паланка, яку наказувалось знести, а козакам відійти за межу. Разом із тим продовжувався рух населення на територію Вольностей. Згідно зі списками, складеними 24 червня 1774 р., можна побачити, що у запорозькі землі, у Верблюжку, Комісаровку, Кодак, Орель та ін. перейшло 35 пікінерів, 365 військовослужбовців із сім'ями, 35 власницьких поселян, ще в одному списку - 195 пікінерів, 179 військовослужбовців і 54 поселянина підполковника Я. Гаврилова.

Під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. урядова політика негативно позначалась уже на всій запорозькій території. Так січова економіка працювала на потреби військових частин, які розташовувались біля запорозьких земель, що проявилося у забезпеченні військових частин продовольством і фуражем, розміщенні на території Вольностей військових команд. Крім того, традиційно російські команди користувались запорозькими угіддями - лісами та луками, при цьому часто паланкові полковники чинили опір у питанні виділення угідь [26].

Особливості геополітичного становища Запорозьких Вольностей найхарактерніше проявились на південному напрямкові, де також враховувався факт того, що де-юре військова територія належала Росії, якій необхідно було встановити свій контроль над цими землями та розробити механізми для цього. Але на початковому етапі, враховуючи специфіку розвитку цього регіону, він змушений був рахуватися з традиціями запорожців. Тому він не втручався у внутрішні справи Коша, проте намагався контролювати зовнішні відносини Запорожжя. Але, вважаючи Запорожжя частиною імперії, уряд вдався до тієї ж практики, яка провадилась ним по всій території держави, а саме - заснування центру, який контролював би дотримання урядових інтересів. Таким центром був заснований у 1735 р. Новосіченський ретраншемент, який виконував ті контрольні функції, які подібні утворення виконували на всій території імперії. Ще одним механізмом реалізації урядової політики на південних землях та утримування ситуації під контролем було скликання прикордонних комісій для врегулювання запорозько-татарських суперечок. Вимагаючи від Війська Запорозького дотримання державних кордонів, уряд ініціював їхнє скликання, починаючи із 1743 р. ці комісії скликались практично щорічно. Додатковим механізмом реалізації урядової політики було врегулювання відносин між запорожцями та кримцями з допомогою місцевих органів влади, які в регіоні представляли Київських генерал-губернатори. Є. Загоровський зазначав, що на них покладались обов'язки зносин з Кримом, а це було причиною втручання в запорозькі справи [27.- С.56].

Одним із головних факторів, який заважав економічний розвитку Вольностей на південному напрямку, стало бажання російського уряду встановити чіткі південні кордони, що суперечило запорозьким традиціям, для яких було характерним невизнання чітких меж. Те саме можна казати про татар, які були сусідами запорожців. Тому одразу після визначення кордонів було закладено протиріччя між централізаторською політикою великої держави та традиціями економічного розвитку прикордонної спільноти, в основі яких лежало спільне користування угіддями. На території, яка де-юре належала ногайцям, існувало кілька десятків зимівників. Крім того, за обопільною домовленістю запорожці та ногайці часто заходили на території один одного; чіткий же кордон позбавляв за скрутних ситуацій можливості покращити умови ведення господарства. Тому і перша, і друга сторона намагалися зберегти традиції, які склались протягом останніх десятиліть. Проте уряди обох держав, дотримуючись положень, визначених договорами, заважали їм це робити. До того ж за дотриманням кордонів слідкувала не лише Росія. У цьому була зацікавлена й Османська імперія.

Після проведення розмежування у 1742 р. встановився чіткий кордон між землями запорожців і ногайців. З цього часу як одні, так і інші вже не мали права вирішувати суперечливі питання між собою, а повинні були апелювати до вищих інстанцій. Всупереч тій багатовіковій традиції, що склалась у взаєминах між цими народами, з боку російського уряду відбувався контроль за їхніми взаємними переміщеннями.

Отже, коли з 40-х рр. ХУІІІ ст. частими ставали випадки входження татар у межі запорозьких володінь, ці суперечки Військо Запорозьке повинно було вирішувати через російський уряд. Відповідно, більше стало скарг запорожців на татар і навпаки. Це і скарги на кримців з приводу втручання в Микитинській перевіз, рибальство на запорозькій території (1743 р.), скарга запорожців на заснований татарами Кізікерменський перевіз [10.-С.424-425] та ін. У 1747 р. втручання татар на узбережжя Азовського моря, де були розташовані запорозькі зимівники та місця рибальства й полювання [10.-С.424-425]. У ним до ногайської орди посланців з вимогою відійти за межі Запорожжя.

Через напруженість ситуації на північних землях, запорозькі господарства все частіше пересувались до південних територій. Враховуючи традиції, що існували в попередні роки, запорожці вже мали зимівники на татарській території. Х. Лащенко, аналізуючи