діловодні переклади реєстрів татарських претензій до запорожців у період з 1744 по 1750 рр., відзначає існування зимівників на річках Білозірка, Рогачик, Каїрка, Молочна та Гіркі Води та ін., що знаходились на татарській території. Крім того, найважливішою особливістю локалізації запорозьких зимівників вона вважає той факт, що вони знаходились на території, яка не підпадала під юрисдикцію Коша [28.- С.98]. Але якщо раніше така ситуація була природною, то після встановлення чітких кордонів запорожці вже стали зустрічати опір ногайців, які вже висловлювали претензії щодо втручання до їхніх володінь. Російський уряд намагався контролювати ці процеси і неодноразово віддавав накази запорожцям повернутись у землі визначені законодавством.
13 листопада 1748 р. кримський хан Арслан-Ґірей у листі до М. Леонтьєва вимагав знесення з татарської сторони запорозьких зимівників [29.-С.41-42]. Проте, з 50-х рр. ХУІІІ ст. запорожці продовжували активно просуватися в межі Кримського ханства. Як наслідок, 30 січня 1751 р. вийшов указ Генеральної військової канцелярії, а 31 березня 1751 р. - ордер М. Леонтьєва Запорозькому Війську, де вимагалося запобігати конфліктам між татарами і запорожцями і про своєчасний розгляд взаємних претензій татар до запорожців [30.-С.423-426, 447-449].
10 листопада 1752 р. слідча комісія при Микитинській заставі повідомляла Кошеві про скарги татар на запорожців, а також про заборону їм селитися й орати землю, косити сіно тощо на татарській території. Кіш, у свою чергу, повідомляв про обставини зіткнень між запорожцями й татарами, а також про виконання розпорядження щодо заборон [13.-Арк.494-496]. Проте відписки ці були суто формальні й Військо Запорозьке продовжувало заводити господарства на татарських територіях.
У 1754 р. секунд-майор Єфремов повідомляв про кузні та шалаші з чималими харчовими припасами на Кримській території. Кошовому наказувалось мешканців повернути до російських кордонів і спалити всі поселення на татарській території, і надалі там слід було забороняти селитися "ибо того высочайший Е.И.В. интерес требует" [31.-Арк.18]. Проте ці заборони не подіяли на козаків, і вони продовжували влаштовувати господарства на кримській території. 27 вересня 1754 р. був виданий указ про знесення козацьких зимівників, розташованих по Кінській та Бугу, з турецької території та заснування на російсько-турецькому кордоні караулів, які мали складатися із запорозьких та українських козаків [13.-С.91-96]. Пізніше ще повторювався наказ, щоб збудовані на кримській території запорозькі шалаші, курені та погреби "вовсе искоренить или сжечь и сена косить всем запретить" [32.-Арк.13]. 31 жовтня 1754 р. Костюрін у листі кошовому вказував, що запорожці розбили в татарському степу кілька пастуших кошів, а на р. Бузі нападали на єдисанських пастухів. Разом із тим російський резидент в Туреччині Обрєзков повідомляв про скаргу султана на запорозьких козаків, які біля самих кордонів будували зимівники та шалаші, які попри те, що періодично розорялися, потім знов і знов відновлювалися, а Київська губернська канцелярія наказувала всякое строение... искоренить" та забороняла щось будувати під загрозою покарання [32.- Арк.36-36зв.].
Характерною ознакою цих конфліктів було те, що російський уряд віддавав перевагу кримцям. Так 2 лютого 1760 р. у листі кошовому О. Білицькому з Києва наказувалось утримувати запорожців від завдання кривд татарам [33.-Арк.46-46зв.]. 23 березня К. Розумовський писав, що Кошу належало всі зимівники з Кримського боку спалити, а людей звідти зігнати, і вкотре повторювалось, щоб козаки не будували в турецькій області мостів, селищ, хуторів та ін. житла та негайно все перенесли; суворо заборонялося селитись на території, яка належала Туреччині, завдавати образ єдисанським татарам [33.-Арк.59-59зв.]. Як підсумок цих претензій 24 травня 1760 р. імператриця видала розпорядження до гетьмана та Війська Запорозького з наказом проводити розвідки, а задля збереження мирних стосунків з Туреччиною утриматися від грабунків татар і повернути награбоване у них [33.-Арк.108-110]. Того ж дня в листі кошовому К. Розумовський наказував для запобігання скарг і претензій не заходити до ногайських володінь [33.-Арк. 101]. 25 серпня та 30 жовтня 1760 р. двічі Війську з Київської губернської канцелярії писали про відшкодування грабунків очаківським жителям і повернення майна [33.-Арк.162,171].
Незважаючи на складності у взаєморозуміннях татар і запорожців, останні традиційно змінювали своє ставлення до татар. Так 1 березня 1755 р. кошовий отаман Гр. Федоров у листі до командира Українського ландміліцького корпусу К. Кантеміра писав про дозвіл Коша татарам випасати отари й худобу в запорозьких степах у зв'язку з неврожаєм у Криму [34.-С.73].
18 червня 1764 р. у листі кошовому І. Чугуївець повідомляв, що Єдисанська орда заселяла землі на запорозьких кордонах і між запорозькими зимівниками влаштовували власні господарства, вказуючи на заборону ображати татар і сваритися з ними [33.-Арк.25-25зв.]. Таким чином, можна зазначити, що попри намагання уряду порушити традиції в стосунках, що склалися між запорожцями та ногайцями, вони продовжували існувати.
Під час війни 1768-1774 рр. економіка запорожців зазнала чимало збитків під час татарського нападу 1769 р. Запорожці складали відомості про збитки. Зазнали запорожці збитків і під час переходу через їхню територію калмицьких військ у 1770 р., зокрема калмики псували поля запорожців і забирали худобу.
Вплив геополітичного фактору на східному напрямку був тісно пов'язаний із стосунками Коша з Військом Донським. Ці стосунки варто розглядати з двох позицій - внутрішньої, коли обидва Війська висували один до одного претензії стосовно володіння територіями і