Під час перебування запорожців під кримським протекторатом донці захопили запорозькі угіддя по р. Кальміусу й р. Берді та риболовні місця на Азовському морі. Кордони, проведені інструментом 1742 р., були невиразні, а тому почали виникати суперечки через рибальські стани по Кальміусу, Єланчику, Кальчику, Міусу, Темернику, коси Азовського моря. Запорожці посилались на ордери М. Леонтьєва, де їм дозволялось володіти морськими косами від Дніпра та різними ріками, що впадають в Азовське море, а також степовими угіддями від верхів'їв р. Берди до старого кордону [1.-С.57]. У 1743 р. вже донські козаки скаржились на запорожців, у зв'язку з чим Єлизавета в п.5 грамоти від 23 серпня 1744 р. надала розпорядження коменданту фортеці св. Анни Вирубову розібратися за цим питанням і визначити кордони між обома військами [10.-С.435-436]. У 1746 р. було проведено сталу межу по р. Кальміусу, а до інших рік - Єланчика, Міуса, Темерника - їм ходити заборонялось. Проте розмежування 1746 р. не задовольнило жодну із сторін і не розв'язало всіх протиріч, хоча під час подальших суперечок можна побачити посилання на нього.

Активніше російський уряд здійснював контроль над дотриманням зовнішніх кордонів імперії, бо через східні землі запорожці входили до володінь, які належали Османській імперії. Засновувати поселення поблизу кубанської території заборонялось обом військам. Тому Військо Донське взяло на себе ще й контрольні функції - слідкувати за переміщенням запорожців у цих землях. У кількох листах М. Леонтьєву в 1744 р. донський отаман Єфремов писав про просування запорожців до турецьких кордонів, указував на грабунки, яких зазнають купці від запорозьких ватаг [35.-Арк.5- 5зв.,7-8]. Грамота Єлизавети Петрівни від 11 червня 1745 р. засвідчила, що ця проблема не була остаточно вирішена. Запорожці для рибальства будували шалаші на прикордонні в Чубурській, Сазальницькій та Очаківській косах, а також на Єйській косі в турецьких володіннях. Козакам наказувалось спалити шалаші на цій території, щоб не завдавати кривд кубанцям, яким належать ці місця і не давати приводів для суперечок [10.-С.437-438]. Російський уряд намагався втримати запорожців у кордонах, визначених розмежуванням. Переглядом межі 1746 р. він уже не займався, натомість брав участь у суперечках обох військ. Так урядом було ініційовано скликання Бахмутської слідчої комісії, яка розслідувала претензій Військ Запорозького та Донського [30.-С.165-203]. У 1752 р. з приводу суперечок запорожців і донців працювала слідча комісія в Торі, щоправда, про неї збереглося лише одне повідомлення - наказ Коша до Самарського та Кальміуського полковників направити свідків до комісії [30.-С.465, 605]

Але й після цих комісій головною проблемою для уряду залишалось рибальство запорожців у кубанських землях. 18 січня 1753 р. донський отаман Д. Єфремов знову торпкався питання про користування запорожців угіддями на цих землях і пропонував, щоб гетьман заборонив запорожцям під загрозою великого штрафу рибалити у володіннях донців і кубанців [36.-С.8-9]. Указом імператриці в червні 1753 р. наказувалось запорожців, які рибалять з кубанської сторони, відправляти до Січі [36.-С.11].

Ордери про заборону запорожцям рибалити з кубанської сторони з'являються і протягом 17581760 рр., але бачимо, що попри ці заборони вони продовжували свою справу і рибалили, наприклад, на р. Єї [37.-Арк.2-5зв.]. У грудні 1766 р. в ордері від П. Румянцева наголошувалось, щоб запорожці не їздили для рибальства на кубанській стороні та не входили на території Війська Донського. Подібні розпорядження неодноразово повторювались і в 1767 р. [37.-Арк.3-5зв.]. Відомо, що запорожці продовжували рибалити з турецької сторони на Бузькій і Очаківській затоках і на Чубурській та Єйській косах. Проте питання перебування запорожців на Кубанських косах остаточно так і не було врегульовано. Механізми, які запропоновував російський уряд, не могли подолати це явище. 22 жовтня 1773 р. донці в промеморії зазначали, що козаки при кальміуському полковнику Велігурі стали від'їжджати від устя Кальміусу до Семенівської фортеці, аргументуючи, що ця територія належить запорожцям [38.-Арк.4-4зв.,10]. 14 березня 1774 р. з Коша було відправлено промеморію до донців, де висловлювався протест з приводу того, що ті в 1773 р. писали, що вважають за необхідне зігнати запорожців з кіс Семенівки та Кривої. Кіш зазначав, що ці коси є запорозькою територією [38.-Арк.53].

Отже, питання східних земель залишалось важливим для Війська Запорозького. Тривалий час Кіш намагався повернути втрачені території, разом із тим не бажаючи полишати влаштовані господарства на цих землях.

Стосовно проблеми проходження торговельних шляхів територією Вольностей варто наголосити, що вона ставала важливою перш за все як така, якою проходили торговельні шляхи, що поєднували імперію як з Півднем, так і з Заходом. З огляду на це Січ ставала важливою буферною зоною в південній і південно-західній торгівлі Російської імперії. Транзитна торгівля територією Вольностей розвивалась у північно-південному та західно-південному напрямках. Через Запорожжя проходили товари, які везли з Росії, Гетьманщини, Польщі до Туреччини й Криму та у зворотному напрямку.