"по приходе тех ватаг к Сечи с хлебом и прочими съестными и питейными припасами без всяких купеческих товаров" брали мито по 3-5 коп. з воза, із солі окремо по 5, по 10 - з порожнього та по 20 - з повного, від чого дуже потерпали купці [40.-Арк.1-3зв.]. 26 жовтня 1757 р. К. Розумовський писав до Коша про одержання повідомлення із Січі щодо цих офіцерів, які відбирали пашпорти та вимагали сплату мита, до того ж і офіцерів, які стояли на Микитинській заставі з ватаг, що йшли до Криму та на зворотному шляху брали з кожного возу, у тому числі з порожнього, по 5 та 10 коп. Запорожці вказували, що через це скорочувалась кількість ватаг із хлібом. Через такі дії командування Новосіченського ретраншементу та Микитинської застави ускладнювався транзит солі через Запорожжя та постачання її до Гетьманщини та інших регіонів Російської імперії. Додаткові труднощі виникали і в торгівлі з Кримом. З проханням розглянути цю проблему Розумовський звернувся до Київського віце-губернатора Костюріна. Указами останнього наказувалось припинити утиски [40.-Арк.6].
Зазнавали запорожці перешкод у торгівлі і від українських команд. Так у травні 1762 р. у листі Гр. Федорову Кодацький шафар Ф. Голуб скаржився на козаків від компанійських і лівобережних команд, які стягують збори із запорожців, які вертались з Польщі. А 16 травня Кіш доносив про це в Генеральну військову канцелярію. 16 червня 1762 р. у листі до Коша С. Кочубей писав про дозвіл пропускати купців. 29 вересня 1762 р. у донесенні Київському генерал-губернатору Глєбову Кіш писав про стягнення з козака І. Ільїнського, який їхав із Польщі до Січі, з невідомих причин 2,50 за провезення трьох бочок горілки. У листі кошовому І. Глєбов повідомляв, що 2,50 наказано повернути і про це ордером повідомлено до Київської гарнізонної канцелярії.
Таким чином, специфікою геополітичного положення Війська Запорозького слід вважати залежність від російських економічних інтересів у регіоні, що знайшло прояв у територіальній та торговельній урядовій політиці.
У територіальній політиці стосовно запорозьких земель виділялись південний, східний і північний напрямки. На південному напрямкові одним із пріоритетних завдань для російського уряду було встановлення чітких південних кордонів, що суперечило традиціям Запорожжя, для якого характерним було невизнання чітких меж. Уряд забороняв запорожцям влаштовувати господарства на татарській території. Проте, виходячи з власних економічних інтересів, козаки ігнорували ці розпорядження. Урегулювання питання східних територій було у площині територіальних суперечок Запорожжя з Військом Донським, яке розглядалось російським урядом у двох аспектах - внутрішньому, коли обидва Війська висували один до одного претензії стосовно володіння територіями і в цьому питанні апелювали до російського уряду, та зовнішньому - коли запорожці, проходячи донськими землями, засновували господарства не лише на нейтральній території, але й на землях, які належали Османській імперії. Тому уряд вимагав від Запорожжя дотримання чіткого східного кордону. Щодо північних запорозьких земель, то російський уряд, не маючи достатніх умов для колонізації території, спочатку погоджувався з фактом її освоєння запорожцями. Але, не здобувши своїх вигод, віддав частину цих земель іноземним колоністам. Водночас створювались нові механізми контролю процесів, які відбувались на землях Вольностей. Проте, не отримавши дивідендів від іноземної колонізації, уряд почав створювати власні структури, які мали сприяти залученню південноукраїнського регіону до загальноімперської економічної системи.
У питанні проходження торговельних шляхів територією Вольностей також слід відзначити традиції російської політики, у результаті якої були завойовані виходи до морського узбережжя і проведені нові торговельні шляхи, які відкривали нові економічні перспективи для Російської держави, та проведені сухопутні торгові шляхи між новими територіями з метою їхнього швидшого залучення до загальноросійської економічної системи. Запорозька територія ставала важливою перш за все як така, якою проходили торговельні шляхи, що поєднували імперію як з Півднем, так і із Заходом. З огляду на це Січ ставала важливою буферною зоною в південній і південно-західній торгівлі Російської імперії. Тому російський уряд вживав всіляких заходів щодо спрощення процедури проходження товарів на південному російському, а отже запорозькому північному напрямках, що, загалом, позитивно позначалось на економічному розвиткові запорозьких земель.
Джерела та література
Полонська-Василенко Н. З історії останніх часів Запорожжя // Запорожжя ХУІІІ ст. та його спадщина. - Мюнхен, 1965. - Т. 1.
Посунько О.М. Історія Нової Сербії та Слов'яносербії. - Запоріжжя, 1998.
Посунько О.М. Взаємовідносини Запорозької Січі з Новосербією та Слов'яносербією // Південна Україна XVI11—XIX ст.: Записки науково-дослідної лабораторії Запорізького державного університету. - 1995. - Вип. 1.
Центральний державний історичний архів України (м. Київ) (далі - ЦДІАУК). - Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 27.
ЦДІАУК. - Ф.229. - Оп. 1. - Спр. 33.
ЦДІАУК. - Ф.229. - Оп. 1. - Спр. 63.
ЦДІАУК. - Ф.229. - Оп. 1. - Спр. 98.
ЦДІАУК. - Ф.229. - Оп. 1. - Спр. 103.
ЦДІАУК. - Ф.229. - Оп. 1. - Спр. 104.
Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. - К., 1998. - Т. 1.
ЦДІАУК. - Ф.59. - Оп. 1. - Спр. 1012.
Эварницкий Д.И. Сборник материалов по истории запорожских козаков. - СПб., 1888.
ЦДІУАК. - Ф.229. - Оп. 1. - Спр. 16.
ЦДІАУК. - Ф.59. - Оп. 1. - Спр. 1377.
ЦДІУАК. - Ф.229. - Оп. 1. - Спр. 152.
ЦДІУАК.