акціонерних банків у губерніях, що розглядаютсья, найбільшими були Бесарабсько-Таврійський, Азово-Донський, Херсонський. Крім того, у регіоні функціонували філії Московського, Полтавського та Харківського акціонерних поземельних банків. Ці фінансові установи видавали довгострокові позики - від 10 до 60 років - під заставу сільської та міської нерухомості в розмірі до 60 % від вартості майна [6.-Арк.1-131].
Державна іпотечна система була репрезентована в регіоні Дворянським і Селянським поземельними банками, що виникли у 1885 та 1883 роках. При цьому до останнього дня свого функціонування вони зберігали основну характерну рису - задовольняли потреби тих верств суспільства, для яких з самого початку і призначалися ці установи.
Селянський поземельний банк був створений з метою надання селянам допомоги у придбанні у власність запропонованих до продажу земель [7]. З цією метою в перші десятиліття свого функціонування він віддавав селянам-одноосібникам позики терміном від 13 до 51 року в розмірі 8090% від оціненої вартості придбаної землі [8.-Арк.1-250]. Тобто на відміну від інших іпотечних установ, позики яких були більшими, Селянський банк видавав гроші цілеспрямовано - виключно на придбання приватновласницьких земель.
Разом із цим у роки Столипінської аграрної реформи функції Селянського поземельного банку значно розширились.
Внаслідок високого рівня капіталістичних відносин, розмір земельного фонду Селянського банку на Півдні України був у роки Столипінської реформи невеликим. Його площа дорівнювала 34 882 десятини, що становило 2% від усієї в регіоні. При цьому формування земельного фонду південноукраїнських відділень банку відбувалося у три, а не в один, як в інших регіонах, етапи. Причини такого стану речей були пов'язані з особливостями попереднього соціально-економічного розвитку регіону та внутрішньополітичними заходами уряду в роки Першої Світової війни. До того ж, якщо на переважній частині Російської імперії землеволодіння банку поповнювалося за рахунок купівлі дворянських маєтностей, то на Півдні України третину його фонду складали землі, придбанні у купців і селян [9.-Арк.1-152].
Як і в інших регіонах з високим рівнем аграрного капіталізму, Селянський банк на Півдні України розгорнув широку посередницьку діяльність. За його допомогою місцеві селяни придбали 178 775 десятин, що становило 1,2% усієї площі південноукраїнських губерній. Але, як і в цілому по Росії, більша частина попередніх власників цих земель у регіоні була дворяни, які продавали маєтки для скасування боргів.
За допомогою місцевих відділень банку землеволодіння селян Півдня України збільшилося на 347 220 десятин, або на 5,2%. Внаслідок того, що новий курс аграрної політики уряду був спрямований на індивідуалізацію селянського господарювання, 11 985 (71%) створених на цій площі ділянок мали вигляд хуторів і відрубів. Разом із цим 14 339 десятин, або 41% куплених селянами регіону земель перейшли у власність общин, що свідчило про прискорення процесу залучення останніх до сфери капіталістичних відносин [10.-Арк.1-12].
З метою полегшення переходу такої кількості землі до рук селянства була розширена сфера банківських іпотечних послуг. При цьому позикова політика банку повністю відповідала меті Столипінської реформи - вона була спрямована на збільшення кількості одноосібних селянських господарств. У процесі формування правової бази позикової політики банку можна виокремити декілька стадій.
Перший документ із цього приводу був підписаний Миколою ІІ 25 жовтня 1907 року. Згідно з його змістом Селянський банк дістав право видавати селянам-одноосібникам позики на придбання фондових або приватновласницьких земель у розмірі 95% від вартості ділянки. При цьому головною умовою при отриманні такого роду позики було створення на придбаній землі хутора або відрубу. Внаслідок цього в 1907 році на долю одноосібників припало в середньому по Росії 91,8% усієї кількості банківських позик, а в період 1909-1915 років цей покажчик коливався від 97,5% до 98,1%. Таким самим був стан речей у сфері надання банком позик під час посередницьких операцій та при укладанні окремими селянами угод про заставу надільних земель. Юридично цей аспект був зафіксований правилами від 27 липня 1908 року [11].
Позиція Ради Селянського банку щодо надання позик сільським общинам і товариствам була дещо відмінною. їм позики видавалися в розмірі 85% від оцінки вартості купленої землі. Але при цьому банк висував достатньо жорсткі умови: ці общини й товариства повинні бути не досить великими (не більше ніж 10 дворів); селяни повинні мати велику потребу в землі; площа придбаної землі не повинна перевищувати четвертої частини розміру наділу. В усіх інших випадках позика видавалась у розмірі 80 % від оцінки вартості землі [9.-Арк.1-152].
У роки Столипінської реформи був дещо збільшений розмір позики, що видавалася общинам під заставу надільної землі для придбання ділянок у приватних власників без посередництва банку. Законом від 5 липня 1912 року розмір такого роду позики встановлювався у вигляді 60-90% від вартості придбаної землі. Разом із цим у зв'язку з початком І Світової війни законом від 23 серпня 1914 року розмір усіх різновидів позик Селянського поземельного банку був знижений на десять відсотків [11].
Тобто за призначенням позики банку поділялись на п'ять категорій: 1) під заставу власної землі; 2) під заставу надільної землі; 3) під заставу ділянки, придбаної при посередництві банку; 4) під заставу ділянки, придбаної з фондів банку; 5) під заставу землі, придбаної без допомоги банку. При цьому термін повернення їх був обмежений 12, 18, 28, 41, 55,5 роками.
Загальний обсяг позик,