Співвідношення між обсягами позик різних видів було неоднаковим: 40% коштів селяни Російської імперії отримали для купівлі земель при посередництві банку; 30% - для купівлі ділянок з його фонду; 20% - під заставу власної землі, 10% - під заставу наділу. При цьому переважна більшість позик була видана протягом 1908-1914 років.

У вигляді позик селяни Півдня України отримали 68 765 532 карбованців, що становило —7% їхнього загального обсягу на території Російської імперії. Із цієї суми на кожний повіт регіону припадало в середньому по 3,7 млн карбованців, тобто по 5,5%. Разом із цим селяни Бердянського та Херсонського повітів отримали по 10,8% від загальної суми позик у регіоні, Мелітопольського та Дніпровського - по 5,7%, а Катеринославського й Олександрівського - по 5,2% [12].

У роки Столипінської реформи найбільша частина позик - 30 762 914 карбованців, або 44% загального їхнього обсягу, була видана селянам Півдня України для купівлі землі при посередництві банку. Для отримання цієї суми селяни заклали 96% куплених за допомогою банку земель.

Даною послугою місцевих відділень банку скористалися 9 963 (70%) селян-позичальників. Кожен із них в середньому отримав по 3 087 карбованців, що надавало змогу збільшити площу землеволодіння на 17,6 десятин. При цьому надання позик під заставу придбаної за посередництвом банку землі було найбільш розповсюдженим на території Херсонського повіту [13].

Для купівлі землі з фондів південноукраїнських відділень Селянського банку було виділено 23 240 665 карбованців, або 33% від загальної суми позик. Щоб отримати позику, селяни заклали 3 297 десятин, що становило 70% придбаної ними площі з маєтків банку. При цьому даним видом іпотечних послуг скористалися 2 784 (19,5%) селян-позичальників, завдяки чому земельна ділянка кожного з них збільшилася на 14,8 десятин [3]. Слід також додати, що переважна більшість селян, які заклали куплену у банку землю, мешкали на території Мелітопольського та Дніпровського повітів.

З усієї суми банківських позик лише 4,5% було надано на Півдні України під заставу одноосібних приватних селянських ділянок. Цим видом послуг у регіоні скористалися 611 селян, що становило 4,3% від усієї кількості позичальників і 0,2% від кількості приватних господарств. Але, на відміну від інших видів позик, один селянин-одноосібник отримував від банку 9 955 карбованців, що дозволяло йому збільшити розмір господарства на 48-50 десятин. При цьому 83% селян, які заставили банку власні землі, мешкали в Катеринославському та Олександрівському повітах [12].

Під заставу общинної землі південноукраїнськими відділеннями Селянського банку було видано 11 838 950 карбованців, що становило 18,5% від усієї суми позик. Для їхнього отримання селяни заставили банку 1,6% площі общинного землеволодіння в регіоні. Але, як правило, банк одержував під контроль лише частку наділу [2].

За допомогою даного виду іпотеки одна община на Півдні України отримувала суму, яка дозволяла придбати ділянку розміром 51-54 десятини. При цьому 539 із 811 таких общин отримали позику для купівлі наділів односельців-переселенців, а 148 - у приватних власників. Ці факти, з одного боку, відображають боротьбу південноукраїнських общин за збереження земельного фонду, а з другого - указують на те, що Столипінська реформа в регіоні прискорила процес втягнення общин до сфери капіталістичних відносин.

Серед досліджуваних повітів переважна більшість общин, що отримали банківську позику, знаходилася в Херсонському та Бердянському повітах. Разом із цим на території останнього масового характеру набуло явище купівлі общинами земель не лише за допомогою позики банку, а й за власні кошти.

Таким чином, протягом Столипінської реформи позикова діяльність Селянського банку на Півдні України досягла досить великих розмірів. Іпотечними послугами його місцевих відділень скористалися 13 960 (80%) селян-покупців. При цьому більшість позик була надана останнім у розмірі 90% від вартості заставленої землі й мала термін повернення 55,5 років. У порівнянні з іншими регіонами Росії, на Півдні України частки позик, наданих під заставу куплених у банку та при його посередництві ділянок, були на 3-4% більшими. До того ж, регіон займав перше місце в країні за розміром коштів, виданих під заставу общинних земель.

Метою діяльності банку було збільшення розміру землеволодіння потенційно міцних селян. Згідно зі змістом Інструкції МВС від 16 серпня 1907 року адміністрація місцевих відділень банку повинна була продавати земельні ділянки лише тим селянам, які існували за рахунок землеробства, але відчували потребу у збільшенні орної площі [10.-Арк.1-12]. Тому аналіз майнового забезпечення селян-покупців здійснювався не лише за допомогою визначення розміру землеволодіння, а й шляхом встановлення обсягу орендованої площі та кількості худоби.

На території Європейської Росії переважна більшість - 76% - селян-покупців банківських земель була малоземельними та безземельними. Разом із цим на господарство кожного з них припадало по 2,1 десятини орендної землі, одному коню, одній корові й голові дрібної худоби [11]. Тобто надлишковий рівень забезпечення майном дозволяв таким селянам розширити землеволодіння.

Частка малоземельних і безземельних селян, які купували банківські ділянки, була в різних регіонах Російської імперії неоднаковою. Найменше їх - 43% - було в губерніях Нижнього та Середнього Поволжя, найбільше - 88% - на Правобережжі та Півдні