рр. Окрема католицька діецезія на території відвойованих провінцій була створена лише 1636 р., що пояснюється позицією римської курії, яка довго вважала чисельність своїх вірних тут недостатньою. До цього вони підпорядковувалися віленському біскупові. Початково адміністрація створеної смоленської діецезії поширювалася і на Чернігово-Сіверщину. Щодо цього велася дискусія на сеймі 1638 р. Останній ухвалив компромісне рішення - смоленський біскуп отримав місце у сенаті, а територія Чернігівського воєводства приєднувалася до київської діецезії [32.-S.451; 45.-S.38-39]. Таким чином встановлювалися межі між смоленською та київською діецезіями згідно з кордоном між Великим князівством Литовським та Короною.
У 1630-х рр. продовжувалася політика зміцнення й розширення представництва католицьких орденів на Чернігово-Сіверщині. 1635 р. окремою сеймовою конституцією були потверджені фундації домініканців у Чернігові, Новгороді-Сіверському та Ніжині [32.-S.419]. Крім домініканців, в регіоні з'явилися й єзуїти. Єзуїтську колегію у Новгороді-Сіверському в 1635 р. заснував місцевий староста О. Пісочинський. Єзуїти мали отримати всі маєтності по колишньому Спаському монастиреві й Меленський обруб [9.-Л.2-3; 50.-S. 1403]. Під керівництвом прибулих на початку 1636 р. двох перших єзуїтів Спаський монастир досить швидко був перероблений на костел [50.- S.1400-1401]. На сеймі 1638 р. О. Пісочинський домігся затвердження своєї фундації для ордену сеймом, яка була підтверджена ще й конституцією сейму 1647 р. [32.-S.458; 32a.-S.66]. Невдовзі після заснування, у 1637 р., староста поступився колегії селами Горбів, Ананчин і Горки, селом Чехин, набутим від Миколая Дрогомира, а також виклопотав у короля привілей, згідно з яким від'єднав від староства села Глазів й Олтар та передав їх єзуїтам [13.-K.373-373v.; 9.-Л.6-6об., 3-3об., 5-5об.] Крім О. Пісочинського, матеріальному зміцненню новгород-сіверських єзуїтів сприяв вінницький староста Адам Калиновський, який записав їм у 1640 р. 20 тис. злотих на своїй подільській маєтності - Батозі. Ще 1636 р. новгород-сіверські єзуїти заснували школу, яка у жовтні 1646 р. була перетворена у колегію. Ректором її став отець Себастіан Рогозинський. При колегії існувала бурса музик та бібліотека [50.-S.1401-1403].
Крім Новгорода-Сіверського, невелика єзуїтська місія була в Сосниці. Син О.Пісочинського, вихованець єзуїтів Ян надав їм у володіння село Спаське [43.-С.98,117].
У 1648 р. єзуїти, так само як і домініканці, або стали жертвою козацько-селянського повстання, або втекли в глиб країни.
Втім католицтво у Чернігівському воєводстві мало не такі сильні позиції, як у Смоленському. Католицькі святині, за винятком найголовніших, наприклад, у Чернігові костелів домініканців (колишньої церкви Бориса й Гліба) та збудованого на місці церкви святої Параскеви [39.-С.16], були дерев'яними і зводилися переважно у міських поселеннях. Фактором, що, певною мірою, стримував поширення католицтва в реґіоні, була відсутність тут земельних володінь київської діецезії. Про це наголошував у своєму вотумі на сеймі 1639 р. київський біскуп О.Соколовський, звертаючись з проханням до сейму про виділення на розробку для біскупства шмату лісу на Чернігово-Сіверщині: "... конституція, прошу, нехай стане... і на мене, і на моє біскупство, в діецезії як на законних, так і світських капланів..., щоб гроші, за ті попели взяті, обернути на костели й інші будинки..." [20.-K.8; 16.-S.423-424; 22.-K.311-311v.]
Складним на Чернігово-Сіверщині було становище унійної церкви. Відновлена як унійна у 1626 р. чернігівська архімандрія довгий час існувала лише формально. Після Смоленської війни чернігівський архімандрит Кирило Ставровецький за королівської підтримки дещо зміцнив матеріальне становище своєї архімандрії: йому вдалося привернути до неї значну частину з наданих архімандрії ще у 1626 р. 100 волок під Черніговом [19.-K.91-93; 8.-Л.43об.-46]. Втім придані до архімандрії села Горбів та Овдіївка постійно піддавалися наїздам з боку сусідніх землевласників. Прихильників унії на Чернігово-Сіверщині було настільки мало, що К. Ставровецький не зміг навіть відбудувати Єлецький монастир, де формально містився центр архімандрії [39.-С.16; 33.-С.7]. Небезпекою переходу архімандрії після смерті К.Ставровецького до рук "схизматиків" пояснювалося видання 3 березня 1643 р., ще за життя чернігівського архімандрита, королівського привілею на коад'юторію архімандрії законникові монастиря святого Базилія Іларіонові Котковському.
Принагідно привілей зазначає про його підпорядкування смоленському й чернігівському архієпископові Андрієві Золотому-Квашнину [12.-K.499v.-500]. К.Ставровецький помер 1647 р., видавши попереднього року в Чернігові, правдоподібно, у похідній друкарні, свою працю "Перло многоцінноє..." [30; 31.-Б.244; 41.-С.10-11]. Як того й побоювалися у Варшаві, хистка будівля організаційної структури унійної церкви на Чернігово-Сіверщині почала валитися відразу ж по смерті К. Ставровецького. Промовистим свідченням цього є привернення силою Овдіївки, села в якому довгий час проживав архімандрит, до своїх маєтностей чернігівським земським підсудком Якубом Войною Оранським [33.-С.8]. Наступним унійним чернігівським архімандритом на початку правління Яна Казимира був призначений Юзеф Мещерин. Архімандрит без вірних і архімандрії, потівшишись деякий час титулом, 1 липня 1659 р., обґрунтовуючи свій вчинок виконанням численних посольств та неможливістю "хвалити бога у чернігівських монастирях (так!)", зрезигнував з архімандрії, передавши її до вільного рішення короля [28.-С.157-158]. Найбільш ймовірно, що після цього існуюча лише на папері архімандрія залишалася не обсаджена.
Православна церква на Чернігово-Сіверщині довгий час існувала нелегально. Але місцеві землеволодільці змушені були рахуватися з релігійним визнанням більшості переселенців, які прибували з Наддніпрянщини, Волині, Поділля чи Білорусі. їм дозволялося будувати церкви, в яких служба йшла за "східним" обрядом. Православні церкви існували, починаючи з 1620-х рр. не лише в селах, а в містечках та містах регіону [27.-С.218-219; 42.-С.60-61]. Після Смоленської війни ситуація православних