Після того як влітку 1631 р. смоленський і чернігівський архієпископ Ісайя Копинський став київським митрополитом, він висвятив на чернігівську кафедру ігумена Зосиму Прокоповича, який одночасно був намісником Києво-Михайлівського монастиря. Незабаром після обрання на елекційному сеймі 1632 р. митрополитом Петра Могили З. Прокопович став "блюстителем київських печер", зберігши за собою титул чернігівського єпископа. Він практично відсторонився від керівництва справами єпархії [34.-С. 126-127], що цілком влаштовувало П. Могилу, який ці функції підпорядкував собі. Це було не останнім фактором, який сприяв збереженню титулу за бездіяльним єпископом. Відновлення Чернігівської православної єпархії як повноцінної структурної одиниці Київської митрополії відбулося в ході Визвольної війни, що було закріплено обранням у березні 1657 р. на посаду єпископа Лазаря Барановича і опосередкованим потвердженням цього обрання з боку Б. Хмельницького [26.-С.589-590].

Обережна політика П. Могили, підтримувана більшістю української православної шляхти на чолі з А. Киселем, що давала підстави папській курії, королівській владі та католицькому табору сподіватися на укладення так званої "універсальної унії" [40.-С. 139-158], уможливила розбудову сітки осередків православ'я в Чернігівському воєводстві. Це наочно видно на прикладі виникнення тут православних монастирів.

На момент завершення Смоленської війни на території Чернігово-Сіверщини існував, правдоподібно, всього лише один православний монастир - Ветхорождественський у Ніжині [41.- С.195; 38.-С.67]. Ще один православний монастир, що існував у період адміністрації Владислава Вази, - Спаський під Новгородом-Сіверським, внаслідок еміграції після завершення Смоленської війни до Московської держави всіх ченців запустів [41.-С.43-44; 37.-С.214]. У середині 1630-х рр. починається процес заснування нових православних монастирів на Чернігово-Сіверщині. Начебто ще під час Смоленської війни мав бути заснований батуринський Крупницький монастир. За версією монахів монастиря, ще у 1636 р. Єжи Оссолінський надав монастиреві село Обмачів, а у 1640 р. О. Пісочинський - Спаське Поле [41.-С.269-270; 38.-С.273]. Наведений у Філарета текст привілею Є. Оссолінського від 19 жовтня 1636 р. монастиреві на село Обмачів і Веревський млин [41.-С.300- 301; 24.-С.224-225] є безумовним фальсифікатом. Про це свідчить титул Є. Оссолінського як київського й брацлавського каштеляна, якими він ніколи не був. Крім того, Обмачів ще у 1638 р. належав О. Пісочинському, який з нього сплатив подимний податок скарбові [1.-Арк.29зв.]. Подібним чином, мало узгоджується з реальним станом речей декларований монахами факт надання у 1640 р. О. Пісочинського монастиреві Спаського Поля, яке перед 1648 р. напевно входило до володінь Пісочинських [2.-Арк.41зв.]. Все-таки, слід вважати, що монастир існував перед 1648 р., а його перебільшені претензії у добу Б.Хмельницького були проявом дуже поширеної в той час тенденції узаконити займанщину, здійснену в період Визвольної війни [26.-С.491,503-504; 24.-С.227- 228].

Якщо існування Крупницького монастиря у вказаний період є фактом правдоподібним, але з огляду на відомі нам джерела не остаточно доведеним, то в існуванні протягом 1640-х рр.

фундованих А. Киселем православних монастирів сумніватися не доводиться. У 1642 р. А. Кисіль здійснив фундаційний запис монахам Трубчевського монастиря у зв'язку з планованою передачею Трубчевської волості Московській державі. Запис був затверджений королем Владиславом IV [19,- К.7-8; 26.-С.593-594]. Згодом А. Кисіль відказав на користь монастиря свої маєтності Максаків, Холми, Краснистав, Я дути, Пральники, Високе, а також будинок та хутір Філіпівський у Мені [19,- S.45-46; 25.-С.594-596]. Перевезення монахів з-під Трубчевська на нове місце відбулося у другій половині 1645 - на початку 1646 pp. Доставлена була навіть церква, яку перенесли на плоти і Десною доправили до Максакова [38.-С.512]. Монастир отримав назву від прізвища фундатора - Киселинський; під час Хмельниччини монахи "деідеологізували" назву, замінивши її на "Максаківський".

Тим же А.Киселем був заснований Макошинський дівочий монастир, якому для утримання було надано ряд млинів, зокрема у с.Величкове [18.-S.86,96],

Вже після початку Визвольної війни, 21 листопада 1649 p., Катерина Угорницька, скарбникова чернігівська, фундувала Омбишський монастир святого Василя, надавши йому свої маєтності Омбиш і Лосинівку та доручивши опіку над ним архімандритові Києво-Печерського монастиря Йосифові Тризні [17.-S.25-26; 27.-С.184-186]. На підставі того, що вже під тим 1649 р. згадується омбишський ігумен отець Іларіон Борисович, О. Лазаревський вважав, що монастир був заснований раніше укладення фундаційного акту. Напередодні Визвольної війни в Омбиші, як вказують свідчення місцевого старожила Грушевського 1745 p., існував дівочий монастир, на користь якого місцеві селяни відбували повинності [38.-С.84-85].

Отже, доволі жвавий православний монастирський рух 1640-х pp. свідчив про крах планів центрального уряду, який після приєднання до Речі Посполитої Смоленщини, Сіверщини й Чернігівщини, планував перетворити їх в оплот не лише польського панування, але міцний осередок католицизму. Якщо стосовно Смоленщини така політика досягла значних успіхів, то на Чернігово- Сіверщині православ'я взяло частковий реванш і напередодні Визвольної війни було панівним з огляду на чисельність вірних.

Джерела та література

Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника. - Від. рукописів. - Ф. 5: Оссолінські. - Спр. 4064.

Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника. - Від. рукописів. - Ф. 5. - Спр. 4145.

Российский государственный архив древних актов (далі - РГАДА). - Ф. 210: Разрядный приказ. - Московский стол. -