С.М. Вегерчук

ЕТНОПОЛІТИЧНИЙ ФОН УКРАЇНСЬКОЇ КОЛОНІЗАЦІЇ КАРПАТО- ПРИЧОРНОМОРСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У XII - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIII ст.

Значну частину писемних свідоцтв про Карпато-Причерномор'я (Галицьке Пониззя), що відносяться до середини і початку другої половини ХІІ ст., надають руські й українські літописи у зв'язку з діяльністю звенигородського князя-ізгоя Івана Ростиславовича Берладника в 1144-1160 рр. Саме його діяльність стимулювала потужну українську колонізацію в ці землі з районів Галицького князівства - бродників, берладників, галицьких вигонців, - і призвела до створення історичного прообразу Козацької держави у Придністров'ї і Подунав'ї - Берладської Січі. Насправді, російські й українські вчені одноголосно вважали бродників і берладників слов'янським населенням, що наближається по своєму способі життя до козацтва. Румунські ж дослідники припускали, що це були "східні романці" [1.-С.81-82]. Останнє дивовижно і, мабуть, курйозно, оскільки загальновизнано, що зазначені групи населення були вихідцями з Галицьких земель, а тому мали споконвічне українське походження. Тому нема рації вдаватися тут у штучну дискусію з цієї проблеми. Спробуємо лише

розглянути наявні в джерелах свідоцтва про інші народи, що населяли ці землі в ХІІ - першій половині ХІІІ ст., а також про їх політичне становище. Тим самим, у рамках цієї статті, ми намагаємося вивчити лише етнополітичний фон, на якому відбувалася українська колонізація Карпато-Причорноморських земель.

Насамперед, це торкається проблеми про поширення політичного впливу Галицького князівства до понизів Дністра, Дунаю і чорноморського узбережжя. Здавалося б, це питання для аналізованого часу можна вважати вирішеним. Дійсно, літописні повідомлення про галицькі міста, а також інші джерела, що відносяться до другої половини ХІІ і початку ХІІІ ст., дозволяють із достатньою очевидністю судити, що на півдні кордони Галицького князівства досягали низовій Дністра, Дунаю і Причорномор'я. Ця думка в літературі давно стала традиційною і заснована вона на трьох відомих джерелах: грамоті князя Івана Берладника [2.-С.78-87], "Списку міст руських" Воскресенського літопису [3.-С.240] та фрагменті про Ярослава Осмомисла з поеми "Слово о полку Игореве" Проте, незважаючи на єдність поколінь вчених у цьому питанні, ряд дослідників в останні десятиліття ХХ ст. поставили цей факт під сумнів. Так, М.Ф. Котляр розмірковує, що ні грамота Івана Берладника (поза залежністю від її істинності), ні "Список міст руських" не свідчать про галицькі кордони. Вони засвідчують лише те, що деякі подунайські міста були населені руським населенням. А це, стверджує вчений, цілком різні речі. Він вважає ці міста, скоріше, болгарськими, оскільки в "Списку міст..." місцеві товари не протиставляються болгарським. Навпаки, вони протиставляються чеським або угорським товарам [4.-С.98].

Тим часом, найвідомішим джерелом, що прямо вказує на галицькі кордони на Дунаї є фрагмент із поеми "Слово о полку Игореве". Автор "Слова" звертається до галицького князя Ярослава Володимировича Осмомисла: "Галичкы Осмомысле Ярославе! Високо седиши на своемъ златокованнемъ столе, подперъ гори Угорскыи свои железными плъки, заступивъ королеви путь, затворивъ Дунаю ворота, меча времены чрезъ облаки, суди рядя до Дунаю" [5.-С.12].

Ці свідчення М.Ф. Котляр також бере під сумнів. "Не можна забувати, - пише він, - що "Слово" - це твір художнього, поетичного жанру. Від нього не можна вичікувати документальної точності. А це значить, що не може літературний твір, виступаючи єдиним джерелом, слугувати підставою для тверджень у такому складному питанні, у той час, як інші джерела говорять протилежне" [4.-С.98-99].

Які ж це джерела і про що вони говорять? Насамперед, зазначимо, що "Слово" - не єдиний твір ХІІ ст., що вказує на Дунай як на межу між Візантією і Галицькою Руссю. Так, на підставі фрагменту з твору німецького письменника Готфріда Вітерборзького "Пантеон", написаного у 1186 р., можна прямо зробити висновок, що прикордонною рікою Візантії та Русі був Дунай. Готфрід пише про сусідство візантійського і руського населення в містах на правому березі Дунаю [6.-С.347]. Виходить, доречно думати, що до 1186 року Дунай був прикордонною рікою Візантії та Галицької Русі.

Що ж стосується тлумачення зазначеного уривка із "Слова о полку Игореве", те до нашого питання має пряме відношення лише вказівка "затворивъ Дунаю ворота", або "зачинивъ Дунаю... " в інших списках, що не настільки вже істотно змінює смисл [7.-С.156-157], а також вираз "подпер гори угорські". Це викликає природну асоціацію, що Ярослав повинний був це зробити "знизу" Карпат, тобто південніше Карпатської улоговини, а не "поверх", якщо мати на увазі географічне розташування Галицького князівства стосовно Карпат та Угорщини. Тому ми переконані, що в сукупності всі ці дані свідчать про достатньо тривалий політичний вплив Галицького князівства на територіях у низов'ях Дунаю в часи Ярослава Осмомисла.

Здавалося б, таке тлумачення однозначне. За те неоднозначно може тлумачитись сам вислів "ворота Дунаю". Він може відноситись до різних місцевостей. Так, відомо, що лише єдине у своєму роді, надзвичайно вузьке місце, де Дунай "якби поринеться в гори", називається із самих найдавніших часів Залізними Воротами. Тут Дунай як би розриває гори і відокремлює Південні Карпати від Балканської Старої Планини. Залізні Ворота фігурують у писемних пам'ятках самої ранньої відомої нам письмової традиції. За всіх часів це був стратегічно найважливіший пункт Південно-Східної Європи. У такому випадку, з огляду на вислови автора "Слова" про "железные полки", що підпирають гори