Проте у контексті всіх наявних свідчень із цим важко погодитися. Добре відомо, що "Залізними воротами" на Дунаї в середні віки називалося не тільки згадане місце. Так іменувалася й відома переправа у низов'ях Дунаю біля теперішніх сіл Орловка та Новосільське Одеської області, навпроти румунського селища Ісакча. Саме ця переправа, що використовувалася з часів походу перського царя Дарія на скіфів, за всіх часів була своєрідним "ключем" до усього Нижнього Дунаю. Саме пізнє таке її найменування збереглося до кінця ХШ в. [9.-177-184]. Важко припустити, що автор "Слова" не був про це інформований. Тому ми вважаємо, що вислів "зачинити Дунаю ворота" відноситься саме до низов'їв Дунаю, і це зовсім не метафора, а реальне географічне поняття, що не має відношення до інших, більш західних дунайських Залізних Воріт. Про інші "ворота" автор "Слова" міг і не знати. Він знав про нижньодунайські "ворота". Крім того, у "Слові" мова йде про "залізні полки", а не "ворота", під котрими природніше за все розуміти саме устя Дунаю. Саме ці території, раніше колонізовані Галицьким князівством, були для нього стратегічно найбільше важливими, оскільки закріплення на них дозволяло з'єднати Дунай з основними галицькими землями.

Всі ці дані про нижньодунайські міста в районі придунайських озер і місці розгалуження Дунаю на рукава ясно свідчать, що придунайські землі, включаючи "Залізні ворота" біля Ісакчі, розглядалися Ярославом як свої володіння. Тому, у досліджуваний час весь район Нижнього Подунав'я і Подністров'я варто вважати "колонізаційним анклавом" Галицького князівства. З погляду історичної типології, така ситуація аж ніяк не унікальна і надзвичайно подібна, наприклад, із станом Олеш'я, Тмутаракані чи Білої Вежі, відірваних від основних руських і українських земель, а також і самої Запорізької Січі, що формально виникла на території Речі Посполитої.

Що стосується земель у центральній частині міжріччя Сірета та Дністра, то їхній політичний статус був куди складнішим. Ці землі на північ від Дунаю - степова і лісостепова область між Карпатами і Дністром були тоді зоною постійних набігів кочівників і тому фактично нікому не належали. Відомо, що друга половина ХІІ ст., особливо його остання чверть, ознаменувалася надзвичайною активністю у регіоні половців [10.-С.54-62]. Кочівники "відрізали" галицький придунайський анклав від основних територій князівства.

Історики давно звернули увагу саме на таке положення ніби "нічійних" земель між Дністром і Карпатами. Тому більшість із них припускають, що межа Галицької землі на півдні проходила у Верхньому Попрутті і Подністров'ї, у районі ріки Ушиця. Прикордонними пунктами, на думку більшості дослідників, були міста та замки Василів, Онут, Бакота, Ушиця, Каліус. Лише один Кучелмін являв собою висунутий у "поле", до правого берега Дністра, форпост, сторожовий опорний пункт [11.-С.83-93; 12.-С.37-39; 13.-С.184-186; 14; 15.-С.177; 16.-С.169-170; 4.-С.107-109; 18.-P.77-78; 16.-С.177]. Ми припускаємо, що більш близькою до істини є "компромісна" думка про те, що Галицьке князівство на південному сході не мало постійного і твердо зафіксованого кордону [17.- С.177]. Це означає, що галицькі князі ніколи не відмовлялися від своїх претензій на ці території і вважали їх своїми. Звідси і термін - "Галицьке Пониззя" - землі між власне Галицьким князівством та його дунайським анклавом.

У зв' язку з різким зростанням активністі половців у Нижньому Подунав'ї та Подністров'ї на кінець ХІІ ст. варто припустити, що до складу галицьких земель наприкінці ХІІ - першої третини ХІІІ ст. постійно могли входити тільки райони на північ від Бельського степу. Про це пише, зокрема, Бартоломій Англійський у першій половині ХІІІ ст. А його співвітчизник і молодший сучасник Роджер Бекон вказує, що Куманія, яка простирається від Дону до Дунаю на заході граничить з Угорщиною і Польщею. У деяких джерелах степова частина Карпато-Причорномор'я іменується частиною Аланії [19.-С.89-98, 212]. Незалежно від назви, ясно, що активність кочівників у степових і лісостепових районах Карпатсько-Причорноморських земель у першій половині ХІІІ ст. була велика, і Галицьке князівство реально контролювати ці землі тоді не могло.

В.П Шушарін приводить свідчення французького автора, де, у записі під 1221 р. половецька земля розташовується "за Угорщиною і в областях Русі" [17.-С.170]. Певно, усі ці дані відбивають не державну приналежність земель на захід від Дністра, а етнічний обрис населення, що могло знаходитися в зоні політичного панування кочівників.

Непрямою ознакою того, що політичний вплив Галицького князівства наприкінці ХІІ - першій половині ХІІІ ст. до півдня від Бельського степу обмежувалося лише домаганнями, може служити і зросла активність Угорщини по "освоєнню" Східного Прикарпаття. Угорщина також силкується колонізувати ці землі і, для боротьби з половцями, запрошує Тевтонський орден. Після 1223 р., за згодою папської курії, тут засновується спеціальна Половецька єпископія і робляться спроби перехрестити бродників у католиків [20.-C.78-80].

Одночасно, інші джерела дозволяють думати, що навіть у період своєї найбільшої активності половці не контролювали всю територію Карпато-Подністров'я. Очевидець походу одного з монголо- татарських загонів, що рухалися в Угорщину в 1241 р., Рогерій свідчить, що "у північній частині території Молдови містився гірсько-лісистий район, що не належить ні половцям, ні галицьким