Дані про етнополітичні обставини на півночі від Дунаю можна винайти і у творах візантійських істориків. Так, Нікіта Хоніат, зокрема, розбирає епізод, що стосується втечі з

Константинополя Андроніка Комніна в 1164 р. В Анхіалі (біля сучасної Варни) він одержує засоби та поводирів для дороги від своїх прибічників і "відправляється до Галиці". Але коли "Андронік вважав себе вже поза небезпекою, бо сховався від переслідувачів і досяг краю Галичини, куди він ринувся як у рятівний захисток, тоді ж саме він і попадається у сіті ловців". Його схопили влахи і повели знову до Константинополя [21.-С.165-166]. Хоча на думку Г.Г. Літавріна Андроник Комнін у 1164 р. без турбот дістався до Галича, де зустрів теплий прийом з боку князя, а повернувся у Візантію після наполегливих звернень імператора. Загін же влахів його супроводжував і захищав [22.-С.102-103]..

Цьому сюжету присвячена немала література. Найбільше дискутується питання про те, на якому березі Дунаю схопили Андроніка влахи (волохи) - на правом "візантійському" або на лівому - "руському". Ми вважаємо, що приведений уривок про "рятівний захисток" свідчить на користь лівого "руського" берегу Дунаю. Важко собі уявити, щоб Андронік - умілий, досвідчений полководець і дипломат - не знав, кому належать ці землі. Тому ясно, що він був цілком переконаний, що досяг володінь Галицького князівства, знаходячись на лівому березі Дунаю. Хоніат відзначає, що на шляху його з Анхіалу не було інших скільки-небудь значних рік. Це означає, що Андронік, переправившись через Дунай, опинився в межах Галицького придунайського анклаву. Як відомо, Андронік був одностайний із галицьким князем і шукав "рятівного захистку" саме у нього. Тоді стає ясним, що вельможного втікача захопив грабіжницький загін влахів, щоб повернути його людям імператора, і, безсумнівно, на цьому "заробити". На подібних "маргінальних" територіях така практика цілком звичайна. Тому на підставі розглянутого фрагмента з твору Нікіти Хоніата, ми можемо зробити висновок, що в 1164 р. галицький князь слабко контролював свій придунайський анклав - у цьому йому заважали влахи і половці, що грабіжничали в центральній частині Карпато- Дністров'я.

Дійсно, галицький придунайський анклав був слабко захищений від кочівників і загонів грабіжників-волоцюг. Про це свідчить звістка іншого візантійського історика Іоанна Кінама про обставини походу імператора Мануїла І Комніна в 1148 р. проти половців на лівий берег Дунаю. Імператор дізнався, що половці на правому візантійському березі пограбували декілька провінцій, узяли "важливе місто" Демничік і переправилися назад на лівий берег ріки, де неподалік і поставили свій табір. Імператор вирішив завдати раптового удару по табору половців, переправився через Дунай за допомогою легких човнів-однодеревків місцевих жителів, у тому числі й з міста Демничік. Але, рухаючись далі, уже на лівому березі, Мануїл змушений був переправитися ще через дві судноплавні ріки. Після переправи Мануїл із військом "подолавши досить значний простір, дійшли аж до гори Тенуорм, що лежить біля меж землі тавроскіфської". Тут візантійці настигли половців і розгромили їх. Частина половців загинула, частина - потрапила в полон, а частина врятувалася "завдяки швидкості коней і лісистим горам, що тягнуться там у множині" [23.-С.101-104; 22.-С.101- 102].

Спробуємо визначитися з географією цих подій. Мануїл переправився через Дунай, а потім ще через дві ріки, потім пройшов довгою рівниною до гори, що знаходилася біля галицької границі. Це означає, що Мануїл від Дунаю рухався на північ, перетнув Прут і Бирлад - ліву притоку Сірета. Інші варіанти навряд чи можливі. Відповідає повідомленню Кінама і ландшафт - "лісисті гори ...у множині" - звичайний у Східному Прикарпатті, це безкінечна череда високих пагорбів, що поростили лісом.

У назві "важливого міста", розграбованого половцями на правому березі Дунаю, - Демничіка, - можна визнати знамените слов'янське місто Дицін (або Дцін, Дичін, Вичін, Дисіна) руських літописів, а також грецьких, арабських, італійських джерел. Після майже столітніх дискусій про його можливе розташування, прийнято вважати, що він знаходився в районі сучасних міст Галацу і Рені, у місці розгалуження Дунаю на протоки [24.-С.44-46]. У такому випадку, переправа через Дунай біля Ісакчі була до нього найближчої. Втім, ймовірне ототожнення Демничіка і Диціна саме по собі не є доказом у нашому припущенні про місце, де відбулися події, описані Кінамом. Нам здається, що воно лише логічно доповнює усе вищевикладене.

Отже, на підставі аналізу приведеного фрагмента, ми можемо з упевненістю припускати, що в 1148 р. кордони Галицького князівства формально досягали Дунаю, тобто тих меж, на які вказують руські літописи, "Слово" і більшість інших джерел. Проте, в реальності це був лише придунайський галицький анклав. Північніше Дунаю, у межиріччі Пруту та Дністра, ці землі контролювалися куди слабше через постійну присутність тут кочівників. Ми бачимо, що візантійці подолали великий шлях на конях - переправа через дві ріки, велика за протяжністю рівнина - перед тим, як вони досягли меж, реально контрольованих Галицьким князівством. При цьому Кінам нічого не повідомляє про місцеве осіле населення у придунайських степах. Створюється враження, що воно дійсно було дуже малочисельним у даному регіоні в аналізований час. Таке враження підтверджується й археологічно.