Призведемо ще одну звістку Іоанн Кінама, яка, на нашу думку, узгоджується з висловленими міркуваннями.

У 1166 р. під час чергової візантійсько-угорської війни імператор Мануїл І Комнін розділив перед походом свої війська на дві частини. Одне військо, що очолював царевич Олексій, "повинно було нібито показати Гунам (угорцям - С.В.), що хочуть напасти на них знову із старих, звичайних військових пунктів". Інше військо, очолюване Ватацем, повинно було "зайти з іншого боку ...вторгнутися в землі Гунів із місць, що лежали біля так званого Евксінського Понту, відкіля ніхто ніколи, із перших сторіч, не нападав на них. Отже Олексій з одним римським військом прийшов до Дунаю і, ніби готуючись тут до переправи, навів на Гунів страх; а Ватац вторгся у гунську землю із зазначених місць і, нещадно спустошуючи та руйнуючи все, що попадалося, змертвив багато людей і не менше взяв у полон, ...та повернувся до царя. Але цар, бажаючи завдати ворогам ще й повторний удар, знову вислав проти них військо і наказав напасти з гірських височин на приналежну Гунам Тавроскіфію. Воно, у нетривалий час, подолало шлях у декілька десятків миль, по місцях непрохідних і країнах безлюдних, вторглося у землю Гунів і, нападаючи на дуже багатолюдні села, захопили велику кількість здобичі, змертвило багато народу, а ще більше взяло в полон..." [23.-С.288- 290].

Вказівка на те, що Олексій, відволікаючи увагу угорців, готувався до переправи через Дунай у традиційному при нападах місці (Сербія), а Ватац - із так званого Евксінського Понту, робить достатньо обгрунтованою думку, що Ватац під свого походу пройшов від причорноморського устя Дунаю через Карпато-Дністровські землі.

Він переправлявся через Дунай, очевидно, в низов'ї у районі все тієї ж переправи біля Ісакчі (Новіодунум) - біля тих самих "Залізних воріт". Цікава вказівка Кінама, що з цих місць ніхто не нападав на угорців із перших сторіч. Мається на увазі, звичайно, із часу перебування угорців у Карпато-Дунайському просторі та їхніх давніх боів із болгарами й печенігами. Візантійці учинили, можливо, навіть два переходи через Карпато-Дністровські землі, оскільки під Тавроскіфією, що належала угорцям, логічніше усього бачити територію сучасного Закарпаття. Важко визначити, через які карпатські перевали проходило військо Ватацу, проникаючи у Трансільванію. Візантійці, як видно, проходили через центральну частину Пруто-Дністров'я, що була самою небезпечною для пересування - тут могли себе впевнено почувати лише значні військові підрозділи - у 1166 р. тут явно господарювала половецько-грабіжницька вольниця. Відзначимо, що свідчення Кінама цілком відповідають даним Нікіти Хоніата, що відносяться до 1164 року.

Ми намагалися розглянути та порівняти свідоцтва різноманітних письмових джерел про етнополітичну історію населення Карпато-Причорноморських земель, тобто Галицького Пониззя у ХІІ - першій половині ХІІІ ст. Ми свідомо виносимо за рамки даної статті інформацію про українське населення краю - берладників, бродників і галицьких вигонців. Вивчення кожнії із цих груп заслуговує окремих спеціальних робіт.

Отже, на нашу думку, огляд усіх наведених свідоцтв показує, що до середини ХІІ в. та пізніше Галицьке князівство достатньо міцно закріпилося в низов'ях Дунаю і Дністра, створивши там своєрідний анклав, типологічно подібний з Олеш'ям, Білою Вежею або Тмутараканню. Центральна ж частина Карпато-Дністров'я та степове Придунав'я, які періодично займалися кочовищами половців, контролювалися Галицьким князівством украй слабко. Але воно постійно зберігало на них політичні претензії. Саме ці землі і стали Галицьким Пониззям - територією, на яку була спрямована українська колонізація. Таке прагнення могло бути забезпечене лише демографічно, і у цьому сенсі бродники, берладники і галицькі вигонці можуть зважатися лише першопрохідниками. Проте саме їхнє проникнення в ці землі і спроби їх освоєння створили реальні передумови української колонізації, породили саме історико-географічне поняття - "Галицьке Пониззя".

Джерела та література

Мохов Н.А. Молдавия эпохи феодализма. - Кишинев, 1964.

Дашкевич Н.П. Грамота князя Ивана Ростиславича Берладника 1134 г. // Сборник статей по истории права, посвященный М.Ф. Владимирскому-Буданову. - К., 1904.

Полное собрание русских летописей. Т.УІІ. Летопись по Воскресенскому списку. - СПб., 1908.

Котляр Н.Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси XI- XIII вв. - К., 1985.

"Слово о плъку Игореве" // Энциклопедия "Слова о полку Игореве": В 5 т. - СПб., 1995. - Т. 1.

Латиноязычные источники по истории древней Руси: Германия. Середина XII - середина XIII в. - М.; Л., 1990.

Творогов О.В. "Бремя" // Энциклопедия "Слова о полку Игореве в пяти томах. - СПб., 1995. - Т. 1.

Рабинович р.А. Карпато-Днетровские земли во второй половине IX-первой половине XIII в. - Автореф. дисс... канд. истор. наук. - СПб., 1996.

Добролюбский А.О., Руссев Н.Д. Кочевое и оседлое население Северо-Западного Причерноморья в Х-Х!У вв. // Исследования по археологии Северо-Западного Причерноморья. - К., 1986.

Добролюбский А.О. Кочевники Северо-Западного Причерноморья в эпоху средневековья. - К., 1986.

Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле до 1434 года (Преимущественно по летописям). - К., 1883.

Батюшков П.Н. Бессарабия. Историческое описание. - СПб., 1892.

Середонин С.М. Историческая география. Лекции, читанные в