УДК 631.5:633.1:94(477.53)

С. В. Макарець

ТЕХНОЛОГІЯ ВИРОЩУВАННЯ ЗЕРНОВИХ КУЛЬТУР У КОЗАЦЬКО-СЕЛЯНСЬКИХ ГОСПОДАРСТВАХ ПОЛТАВЩИНИ НА РУБЕЖІ ХІХ-ХХ СТ.

У статті проаналізована технологія вирощування зернових культур у козацько-селянських господарствах Полтавщини на рубежі ХІХ-ХХ ст. Основна увага звернута на знаряддя праці та традиційні для дрібних сільськогосподарських товаровиробників терміни посіву зернових культур, що, як відомо, суттєво впливають на рівень їх урожайності.

Ключові слова: рослинництво, технологія, селянське господарство, поміщицьке господарство, урожайність, Полтавщина.

Полтавщина належить до тих регіонів України, де традиція культури вирощування зерна сягає кількох тисяч років. Тривалий час, фактично до середини ХХ ст., рослинництво було провідною галуззю сільського господарства, у якому була зайнята основна частина населення краю. Помітну роль зернове господарство відіграє у Полтавській області і в даний час, у зв'язку з чим вивчення історичних традицій вирощування зернових культур має не лише теоретичне, але й практичне значення.

Епоха, яка настала після скасування у 1861 р. кріпосного права, характеризувалася швидким розвитком ринкових відносин в усіх сферах народного господарства, включаючи, звичайно, і сільськогосподарську. Беручи до уваги наше сьогодення, головною рисою якого є ринкова трансформація виробничих відносин, доцільно, на думку автора цих рядків, з'ясувати умови, форми і методи організації вирощування зернових культур у конкретно-історичних обставинах кінця ХІХ - початку ХХ ст. у Полтавському регіоні з технологічної точки зору. В історичній літературі це питання висвітлене лише у загальних рисах, про що свідчать праці В. Вергунова, Н. Коваленко і О. Сайка [1], О. Білоуська та В. Мирошниченка [2], нещодавно опублікована колективна праця „Полтавщина. Історичний нарис" [3] та ряд інших досліджень.

Як відомо, матеріальну базу вирощування зернових культур традиційно складають сільськогосподарські угіддя, люди з їх певним досвідом, робоча худоба, знаряддя праці та методи їх використання. Після скасування кріпосного права на Полтавщині, як і в більшості регіонів тогочасної Російської імперії, відбулося різке підвищення народжуваності й тривалості життя, що спричинило високі темпи зростання чисельності населення. Так, якщо у і8б3 р. на території губернії статистики нараховували 1 911,4 тис. осіб, то у 1914 р. їх було 3 792,1 тис. [4, с.60], хоча за цей же час із Полтавщини емігрувало понад 800 тис. селян [5, с.643]. Отже, протягом 51 року чисельність населення зросла удвічі. Якщо за перші чотири пореформені роки (1867-1870 рр.) середньорічний приріст населення складав 32 416 осіб, то через півстоліття (1911-1914 рр.) він сягнув 65 978 осіб [6, с.4].

Прямим наслідком зростання чисельності мешканців краю стало скорочення розмірів землеволодіння безпосередніх товаровиробників, серед яких переважали козаки і колишні поміщицькі селяни. Згідно з даними статистики землеволодіння 1905 р. сільськогосподарські угіддя Полтавської губернії охоплювали 4 197 тис. десятин (1 дес.=1,0954 га). Із цієї кількості землі 1 892 тис. дес. (45,1 %) належало поміщикам, 2 195 тис. (52,3%) - козакам і селянам. У розпорядженні козаків було 1 390 391 дес. землі, тоді як у селян - 941 140 дес. Інші 110 тис. дес. перебували у розпорядженні казни, удільного відомства та різних установ [7, с.140]. І все це при тому, що абсолютну більшість мешканців краю складали сільські стани. Так, статистика 1866 р. зафіксувала на Полтавщині 1 688 488 осіб козаків і селян, 96 049 міщан, 13 793 дворян і 33 службовців-різночинців. Разом - 1 798 363 особи, із яких питома вага дворян складала лише 0,76% [8, с.4].

Серед непривілейованих станів розподіл земельних угідь був також украй нерівномірним. Так, подвірний перепис 1910 р. зафіксував на Полтавщині 422 462 господарства козаків і селян, з яких 70 042 (15,83%) не мали орної землі, 246 793 (58,41%) мали від 1 до 6 дес., 45 261 (18,33%) - від 6 до 9 дес. Понад 9 дес. мали 60 366 (14,28%) господарств [9, с.38]. Отже, якщо брати до уваги розрахунки тогочасних економістів, згідно з якими землеволодіння до 6 дес. було недостатнім для життєдіяльності середньої селянської родини з 6 осіб [10, с.27], то виходить, що 316 835 господарств, або 74,99%, не могли ефективно господарювати. Одні - через повну відсутність орної землі, інші - внаслідок незначного за тогочасними мірками розміру свого землеволодіння. Саме на цю обставину звертали увагу центральної влади селяни с. Бербениці Лохвицького повіту у своєму клопотанні на адресу царя 12 червня 1905 р.: „Перша і найгостріша наша потреба - [потреба] у землі, без якої нам не можна існувати і годувати свої родини. Надільної землі не вистачає, орендувати ніде. Поміщицькі землі стали такими дорогими, що обробляти їх із вигодою для себе неможливо. Утиски кругом. Корову доїмо, на корові й оремо. Голодна худоба рветься на панську землю, а за кожен вигон ми платимо великі штрафи. Немає у нас можливості і купити землю, бо Селянський банк допомагає лише тим, у кого майна більше. Від безземелля нашого ми і платники податків погані: податки зростають, а врожаю зібрати немає з чого... Далі так жити без землі ми не можемо..." [11, с.65].

Незначна кількість власної землі не давала можливості переважній більшості дрібних товаровиробників утримувати потрібну кількість худоби. Основною робочою силою тривалий час були для полтавських селян воли, пара яких могла тягти