Більшість господарів із числа непривілейованих станів продовжували використовувати знаряддя праці тисячолітньої давності. Одне з них - так зване „первісне рало". За своїм змістом це було не що інше, як „чурбан, у який забиті гострі кілки - „зуби". Удосконалення, яке у ХІХ ст. було запроваджене селянами щодо цього знаряддя обробітку ґрунту, полягало в тому, що на кінцях вищезгаданих "зубів" прикріплювалися металеві наконечники - "наральники". Результатом такого обробітку було „ковиряння" або „розпушування" ґрунту „дещо краще, - як писав один із сучасників, - ніж коли землю риють свині своїм рилом" [17, с.18]. Домогосподарі з числа сільської бідноти нерідко засівали стерню без будь-якого попереднього обробітку ґрунту. „Тільки після висіву насіння, - писав у 1893 р. відомий український економіст і етнограф Віктор Василенко, - волочать боронами і, у кращому випадку, - ралом". Такий спосіб обробітку ґрунту називають народним терміном „наволока". "Посієш наволоком, - каже народне прислів'я, - то вродить ненароком". Іще одним пережитком минулого була на Полтавщині загальновідома соха, занесена в поміщицькі маєтки переселенцями з великоросійських губерній. Щодо неї народ висловлювався так: „Де оре сошка - там хліба трошки". Через те, що з допомогою сохи розпушувалась лише верхня частина ґрунту, поля дуже швидко заростали бур'янами. Згідно зі свідченням вищезгаданого автора, наприкінці ХІХ ст. „деякі поміщики заборонили орати свої поля сохою, бо остання запоганює землю" [17, с.19].
На основі тисячолітнього досвіду землероби Полтавщини твердо засвоїли найкращі, з точки зору урожайності, дні посіву зернових культур. Для озимого жита це була „спасівка" (початок серпня). Ячмінь рекомендувалось висівати ранньою весною: „Укинь мене в болото, а я вберу тебе в золото", - каже народне прислів'я. Те ж саме слід було мати на увазі і тим, хто сіяв овес: „Укинь мене в грязь, то будеш як князь". Просо краще за все було висівати наприкінці квітня - на початку травня, а гречку бажано було посіяти до „Миколи" (9 травня). Дотримання часу посіву і технології вирощування давало можливість одержувати задовільні, як на той час, урожаї - у середньому по 50-60 пудів з десятини.
Джерело: Рклицкий М. Повысился ли урожай хлебов в Полтавской губернии и на сколько? / М. Рклицкий // Хуторянин. - 1913. - №41. - С.1066.
Як бачимо, за чверть століття середня урожайність козацько-селянських ланів зросла з 45 до 57 пудів з однієї десятини землі, або на 26,66%. Урожайність на землях поміщицьких економій збільшилася ще суттєвіше: з 57 до 81 пуда, або на 42,10%. Якщо у 1886-1894 рр. різниця урожайності непривілейованих і
Проте у порівнянні із передовими країнами Європи, де звичайними були врожаї по 100 - 120 пудів, урожайність українських чорноземів знаходилася на низькому рівні, про що свідчить табл.1.
привілейованих станів складала на Полтавщині 12 пудів, то у 1904-1912 рр. вона зросла удвічі - до 24 пудів.
Окрім широкого використання примітивних знарядь праці, важливим фактором невисокої, порівняно з розвинутими країнами Європи, урожайності зернових було порушення оптимальних термінів посіву. Так, згідно зі свідченнями сучасників у 1888 р. на Полтавщині дрібні сільськогосподарські товаровиробники ярові культури (пшеницю, ячмінь та овес) посіяли в період з 15 березня до 8 травня; просо - з 1 квітня до 5 червня; гречку -