Координуючу роль у діяльності представників різних міжнародних організацій з травня 1992 р. здійснювали Сили ООН з охорони. їх поява була визначена резолюцією 743 (1992) та підтверджена Генеральним секретарем ООН. До виконання своїх обов'язків Сили ООН з охорони (далі - СООНО) приступили у червні 1992 р. [18, с.121]. СООНО діяли на території всіх колишніх югославських республік, окрім Словенії. Штаб-квартира СООНО знаходилась у Загребі, вони були підконтрольні Раді Безпеки ООН. Спочатку мандат Сил ООН з охорони передбачав розгортання військових і громадянських підрозділів у Хорватії, які мали підтримувати мир та безпеку, охороняти мирних жителів від збройних нападів. У 1992 р. відбулось розширення мандату СООНО за рахунок збільшення територій, підконтрольних уряду Хорватії. Це викликало певні зміни у функціях контингентів СООНО. Крім створення умов для безпечного існування цивільних осіб, військовослужбовці почали слідкували за проходом населення до районів, які знаходились під охороною ООН, виконували митні та імміграційні функції у прикордонних районах, контролювали процес демілітаризації Превлакського півострова і виконання домовленостей про припинення вогню [24].

У червні 1992 р. до мандату СООНО була включена територія Боснії і Герцеговини [25]. Головними завданнями для працівників Сил ООН з охорони в цій республіці колишньої СФРЮ були: забезпечення функціонування аеропорту в Сараєво; супровід вантажів з гуманітарною допомогою; співпраця з Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців (далі - УВКБ) та Міжнародним Комітетом Червоного Хреста; контроль за становищем мирного населення у "безпечних зонах", створених навколо боснійських міст Біхач, Горажде, Жепа, Сараєво, Сребреніца, Тузла.

Наприкінці 1992 р. підрозділи СООНО були розгорнуті у Сербії і Чорногорії та колишній югославській республіці Македонія. Тут миротворці СООНО головним чином стежили за ситуацією на кордонах між державами колишньої югославської федерації та контролювали потоки біженців і переселених осіб [26].

Місія СООНО на території колишньої Югославії тривала до 31 березня 1995 р., коли Рада безпеки ООН прийняла рішення про їх реорганізацію. На їх основі були створені три різні самостійні миротворчі місії у Боснії і Герцеговині, Македонії та Хорватії. Так, у Боснії і Герцеговині з грудня 1995 р. і до 1998 р. на основі резолюції 1035 (1995) почали діяти Спеціальні міжнародні поліцейські сили ООН та Відділ з громадянських питань ООН [27]. На території Хорватії впродовж березня 1995 - січня 1996 рр., зокрема у районах Східної Славонії, Бараньї та Західного Срема, перебувала Місія ООН з відновлення довіри [28]. У січні 1996 р. дана миротворча місія була замінена на Тимчасову адміністрацію ООН для Східної Славонії,

Бараньї та Західного Срема. Щодо Македонії, то тут впродовж 1995-1999 рр. розміщувались Сили превентивного розгортання ООН, які контролювали загальну ситуацію у державі [29].

Специфічною рисою всіх миротворчих операцій ООН на території колишньої Югославії у першій половині 1990-х рр. було входження до складу місій військових підрозділів, представників міжнародних організацій та цивільної поліції, військових спостерігачів, співробітників місцевого рівня. Подібний склад миротворчих операцій був визначений особливостями міжетнічного конфлікту в СФРЮ та масовими порушеннями прав людини під час воєнних дій. Працівники місій у Боснії і Герцеговині та Хорватії мали не лише спостерігати за виконанням військових аспектів мандату (наприклад, за демілітаризацією районів захисту ООН та "безпечних зон"), а й повинні були надавати будь-яку допомогу гуманітарним організаціям, сприяти звільненню полонених з концтаборів та центрів затримання, сприяти процесу повернення біженців і переселених осіб.

Одним із напрямків діяльності в ході воєнних дій у колишній Югославії, яку координувала ООН, був захист мирного населення, забезпечення його прав і надання гуманітарної допомоги. Мандат військових спостерігачів ООН та Місії спостереження Європейського співтовариства, СООНО, цивільної поліції ООН в контексті підтримання миру і безпеки, передбачав і захист мирних жителів. У цьому напрямку більш дієвою була робота УВКБ, Міжнародного Комітету Червоного Хреста, Комісії із захисту прав людини, різних правозахисних і гуманітарних організацій.

УВКБ з початку бойових дій у колишній югославській федерації активно займалось проблемою біженців та насильницьки переміщених осіб. У співпраці з Радою Безпеки ООН та СООНО, представники УВКБ сприяли розміщенню мирного населення у "безпечних зонах" на території Боснії і Герцеговини та у районах Хорватії, які перебували під захистом ООН. Також співробітники УВКБ за сприяння місцевої влади у державах колишньої СФРЮ організовували табори для переселенців у Сербії і Чорногорії, Македонії, Албанії, вирішували питання, пов'язані з перетином кордонів та з поверненням до місць проживання.

УВКБ досить тісно співпрацювало з Міжнародним Комітетом Червоного Хреста стосовно надання невідкладної гуманітарної допомоги до районів, які найбільше постраждалих від воєнних операцій. Міжнародний Комітет Червоного Хреста встановив контакти з організаціями Червоного Хреста та Червоного Півмісяця у Боснії і Герцеговині та Хорватії, що значно розширило діяльність гуманітарних організацій на місцях. Конвої Міжнародного Комітету Червоного Хреста часто супроводжувалися підрозділами СООНО, які мали право застосовувати зброю для самооборони та для захисту вантажів у разі нападу [30, с.220]. Це було пов'язано з активними військовими діями і не бажанням конфліктуючих сторін давати дозвіл на проїзд гуманітарних місій. Сили ООН з охорони сприяли проїзду представників Міжнародного Комітету Червоного Хреста, правозахисних організацій "Хьюман райтс вотч", "Хельсинки вотч", "Лікарі без кордонів" до місць утримання заарештованих, до концтаборів чи до