У Феодосії до 1910 р. великі торгівельні фірми працювали без допомоги банків. Лише невеликі фірми та посередники торгували за рахунок позик, взятих у банках. Завдяки знов відкритому відділенню Державного банку до цієї операції поступово стали переходити всі інші торговці. Вони надавали перевагу Державному банку, насамперед тому, що приватні банки не тільки відмовлялися надавати гроші під дублікати, але і зовсім не бажали мати справу із дрібними торговцями. Феодосійське відділення Державного банку позик під дублікати також не надавало. Позики можна було отримати тільки під реально існуючий хліб. Тому експортні фірми більшу частину придбаного хлібу заставляли у банку для ведення подальшої торгівлі. Найбільші фірми, які торгували на Півдні України ("Луі Дрейфус", "Нейфельд" та ін."), протягом тривалого часу взагалі не мали справ із банками. Вони скуповували через своїх агентів хліб на місцях за готівку безпосередньо у виробників чи скупників. Зерно направлялося до чорноморських портів. Там його перевантажували на пароплави та направляли до Західної Європи [10, арк.1-10].

Значну увагу російський уряд приділяв елеваторній справі. Питання про розвиток мережі елеваторів у пунктах перевантаження (з води на залізницю і навпаки) було поставлено у 1903 р. ще в «Особою совещании о нуждах сельскохозяйственной промышленности». За елеваторами було признана лише роль апарату технічного перевантаження, зберігання та відповідно - можливість здійснення ними сортування і централізованого збуту зерна. Ці операції реально сприяли інтенсивному розвитку хліботоргівлі. На Півдні України також відчувалася потреба у будівництві нових елеваторів. Так, Миколаївський елеватор по декілька разів на рік був переповнений до самого верху зерном, проте задовольнити все зростаючий попит не міг.

Загальна тенденція протидії приватним банкам по організації централізованих операцій хліботоргівлі гальмувала розвиток мережі хлібних елеваторів. Саме тому уряд вирішив почати будівництво елеваторів за державний кошт. Таким чином він намагався взяти контроль над хліботоргівлею.

У серпні 1910 р. при обговорені стану хлібної торгівлі вперше було розглянуто можливість будівництва мережі власних зерносховищ під керівництвом Державного банку. Рада банку надавала "устройству злеваторов выдающееся значение и полагала, что подобная мера коренным образом улучшит постановку хлебной торговли, а также создаст благоприятные условия для правильной постановки ссудной под хлеб операции".

За статутом банку позичкова операція здійснювалася у двох формах: під заставу зерна, яке зберігалося на складах, і під заставу зерна, яке залишалося на зберіганні у зайомщика. Саме остання форма, як більш доступна і дешева, отримала широке признання землевласників.

Банком було розроблено план будівництва елеваторів. На той час залізнична мережа вже мала 75 елеваторів і 271 зерносховище місткістю 340 млн. пудів. За планом було необхідно побудувати 97 зерносховищ місткістю 42,5 млн. пудів, у тому числі 79 елеваторів в районах залізничниць. Також було розглянуто ряд технічних показників: тип елеваторів, їхня максимальна місткість та ін. З початку план охопив 8 південно-східних губерній. Одним із перших в 1911 р. за сприянням Воронізького відділення Державного банку було побудовано елеватор на станції Грязі. Цей пункт був місцем концентрації значної кількості хлібних вантажів, що направлялися до портів Балтійського моря. Це дало досвід будівництва на вузловій станції великого елеватора, розрахованого переважно на транзитний хліб. "Величайшим элеватором России" називали газети того часу елеватор на станції Грязі (нині м. Грязі Ліпецької області РФ). Над його будівництвом працювали до 2 тис. робітників. І справа була не тільки в місткості елеватора, а в принципово нових перевагах цієї діяльності [11, с.137-140].

Одночасно із планом будівництва елеваторів було затверджено проект будівництва установами дрібного кредиту 339 зерносховищ на 12.2 млн. пудів. Державній банк протягом 1911-1917 рр. на Півдні України кредитує позичкові ощадні товариства під заставу хліба, надаючи їм значні суми на будівлю власних зерносховищ та для розвитку посередницьких операцій. Характерний приклад: допомога

Севастопольського відділення Державного банку протягом багатьох років Веселівському позичково- ощадному товариству Мелітопільского повіту Таврійської губернії.

Загальне зібрання членів Веселівського позичково-ощадного товариства 26 січня 1914 р. вирішило побудувати власне зерносховище для прийняття під заставу хліба своїх товаришів. Для цього товариство клопотало перед Севастопольським відділенням банку про надання йому довгострокової позики у розмірі 15 тис. крб., а також ще 15 тис. крб. - на розширення посередницьких операцій збуту зерна членів товариства через великі хлібні фірми та купівлю та продаж своїм членам сільськогосподарських машин та знарядь праці. Протягом 1914 року банк розглянув цю справу, надавши товариству кредити. Завдяки цьому товариство побудувало власне зерносховище, що дало змогу збільшити позики членам товариства. Також банк постійно збільшував хлібний кредит. У 1914 р. він зростає з 150 тис. крб. до 250 тис. крб. [12, арк.6- 7,22-25,115]. Такі кредити надавалися багатьом позичково-ощадним товариствам на Півдні України.

Подальший розвиток отримав і соло-вексельний кредит землевласникам. В одному із циркулярів від 7 липня 1913 р. підкреслювалося, що підтримка землевласників та осіб, що займалися сільськогосподарським промислом, здавна складала предмет особливого піклування Державного банка. Він відкривав їм соло-вексельні кредити для постачання необхідними кредитами, супроводжуючи ці операції значними пільгами, починаючи із зниженого у порівнянні із іншими операціями відсотками по кредитам. Особливо звертає увагу, що соло-вексельні кредити використовуються "на нужды, чуждые имению, или