Будівництво міст, наявність у них великої кількості населення, яке поступово ставало торговельно- промисловим елементом господарства, створювали умови для розвитку стаціонарних форм торгівлі, представлених у першу чергу лавками.

Визначення кількості стаціонарних пунктів торгівлі в останній чверті ХVIII - середині ХІХ ст. є досить проблематичним. Систематичного збирання відомостей про стаціонарні форми торгівлі не проводилося. Документи фіксували їхню кількість, але досить часто не відрізняли лавки від ярмаркових лавок та куренів. Відсутність подібного розрізнення була характерною, зокрема, для описів та економічних приміток до атласів.

Упродовж досліджуваного періоду стаціонарна торгівля зосереджувалась у містах та містечках. Для існування стаціонарних форм торгівлі необхідний постійний попит на товари (наявність гарантованого контингенту покупців, які б стояли осторонь від виробничо-торговельної сфери). Традиції селянства заготовляти все необхідне на ярмарках, нерозвиненість інфраструктури, паспортна система - обставини, які виключали мешканців навколишніх населених пунктів з розряду гарантованого контингенту покупців.

Розвиток стаціонарної торгівлі призводив до поступового переходу від універсальної торгівлі до одиничної, перш за все, у сфері продажу товарів постійного попиту. Починають функціонувати м'ясні, хлібні та інші спеціалізовані лавки.

При визначенні загальної кількості пунктів стаціонарної торгівлі слід враховувати, що наведені у статистичних таблицях дані не є повними. Так, у таблицях 1841 року не позначена кількість лавок, заводів та фабрик у Верхньодніпровську, Павлограді, Олександрії, Слов'яносербську, Бобринці, Бериславі, Овідіополі, Очакові, Ялті та Балаклаві. Та все одно, упродовж першої половини ХІХ століття кількість пунктів стаціонарної торгівлі поступово зростала і станом на 1852 рік перевищувала 3,5 тисячі [7, с.75-96].

Більш швидко їхня кількість збільшувалась за рахунок таких міст, як Катеринослав, Херсон, Одеса, Миколаїв. Так, у Катеринославі упродовж першої половини ХІХ століття кількість пунктів стаціонарної торгівлі на початку періоду становила 14, у кінці - 200. Відповідно в Херсоні ця кількість становила - 125285, а в Одесі - 542-1619. Зокрема, на 1837 рік в Одесі існувало: 158 бакалійних, 111 з «червоними» товарами, 72 з малоросійськими, 50 - для продажу товарів з заліза, 45 м'ясних, 40 рибних, 23 посудних, 20 свічних, 14 вугільних, 9 тютюнових, 5 для продажу взуття, 282 дров'яні лавки [8, арк.9].

Щодо транзитної торгівлі, то вона пережила в цьому регіоні кілька етапів пожвавлення та занепаду, про що зауважує у своїй публікації Л.В. Томілович [9, с.215-222].

Транзитній торгівлі новоросійських губерній приділяли увагу й дослідники ХІХ ст., що збирали матеріали стратегічного спрямування. Наприклад, за даними офіцера Генерального штабу В. Павловича, транзитна торгівля через Катеринославську губернію здійснювалась водним шляхом (Дніпром та Доном). Доправляли такі товари як ліс, хліб, льон, сало, скло, глиняний посуд. З Криму вивозили сіль. Цінність товару, що йшов транзитом через Катеринославщину на 1852 р. складала 76.876 крб. срібл., а вже у 1858 р. - 1.332.996 крб. [10, с.236].

У своїй статті сучасний дослідник торгівлі Півдня України Т.Г. Гончарук подає розлогий огляд історіографії з питання транзиту та з'ясовує причини концептуальних розходжень щодо одеського транзиту першої половини ХІХ століття, приділяючи велику увагу зовнішньополітичному фактору та політиці митного протекціонізму [11, с.167-175].

На думку В.М. Литвина, саме транзитна торгівля була засобом приєднання України до світового економічного простору. Одеська транзитна торгівля відіграла певну роль у розвитку міжнародного перевезення через українські території. Найбільшою популярністю користувався транзитний маршрут Броди - Одеса. Справжнім «королем транзиту» серед бродівських купців був Натанзон. Під час російсько- турецької' війни, коли були закриті протоки, на сухопутному транзиті 1828 р. він заробив 6,3 млн. крб. «Королевою транзиту» можна назвати радзивилівську купчиху І-ї гільдії Розалію Закс, яка протягом 18331839 рр. контролювала найбільші потоки транзитної торгівлі, статки від якої перевищували 1 млн. крб. щороку. Вона тримала у своїх руках у цей період 50% усього одеського транзиту [12].

Зовнішня торгівля була суттєвою складовою господарського життя Південної України й до розглянутого періоду, але її масштаби були незрівнянно меншими й характеристика товарів експорту-імпорту іншою.

У Катеринославській губернії зовнішня торгівля зосереджувалася в портових містах: Маріуполі, Таганрозі, Ростові. На кінець досліджуваного періоду (1853-1858 рр.) до них надійшло імпортних товарів на суму 3,5 млн. крб. [10, с.236].

Основним осередком зовнішньої торгівлі краю з самого початку свого заснування була Одеса. Вже в 1795 році за торговельними показниками вона випередила Херсон, Феодосію, Керч, Севастополь, а наступного року і Євпаторію також [13, с.258].

Упродовж першої половини ХіХ століття Одеський порт не мав собі рівних, особливо після приєднання Бессарабії до Росії у 1812 році, коли відбувався швидкий розвиток хлібної торгівлі: у 1814 р. вивезено зерна на 7 млн.карб., 1815 р. - на 14 млн., 1817 р. - на 42 млн., а за період з 1824 до 1847 року з Одеського порту було вивезено 54% загального зернового російського експорту [14, с.172-181].

Зовнішні торговельні операції зосередилися в руках невеликої групи власників торговельних контор, так званих негоціантів. У 1836 році річний обіг восьми контор перевищив 2 млн. карб., одинадцяти контор - 1 млн., семи - від 1 млн. до 5 тис. карб. [15, с.71].

Б. Винар відзначав, що природним спрямуванням української зовнішньої торгівлі були