чорноморські шляхи, а російська економічна політика, базуючись на своїх традиційних зв'язках, більшу частину товарообігу спрямовувала на Північ. Так, до 1850 року до чорноморських портів заходило не більше 20% усього тоннажу. Учений стверджував, що місцеве, тобто українське, населення майже не брало участі у великих оптових торговельних операціях з хлібом через брак капіталу та неукраїнський склад спеціальних хлібних контор [16, с.22-23].
Докладніше про питання хлібної торгівлі на Півдні України та про стан розроблення цієї проблеми можна дізнатися з публікації сучасних дослідників О.М. Гордуновського та О.І. Гуржія, які стверджують, що і на сьогодні поза увагою учених-суспільствознавців залишаються такі аспекти, як кількісний, соціальний і етнічний склад торговців [17, с.113].
Щодо етнічного складу купецтва, то майже всі дослідники визнають, що укладання підрядів на поставку будівельних матеріалів та провіанту в Москві та Петербурзі стало причиною того, що переважна більшість купецтва прийшла до регіону із центральних російських губерній.
Натомість українське купецтво мусило зосереджуватися в прикордонних з Півднем центрах і лише потім, з часом, коли крупне купецтво з центральних регіонів залишило третю верству і подалося шукати щастя в дворянстві, а обсяги підрядів значно зменшилися через відмову від глобальних будівельних проектів, а підряди на провіант передавалися дворянським товариствам, тільки тоді, а за часом це період другого десятиліття ХІХ століття, українське купецтво повернулося до свого традиційного регіону.
У зовнішній торгівлі переважали іноземці. Основними організаторами міжнародної торгівлі на Півдні України виступили купці-іноземці та греки, найбільш відомими купецькими родинами, які здійснювали значну частину експортної торгівлі в Україні, були Раллі, Родоканакі, Маразлі.
Після російсько-турецької війни 1768-1774 рр. і підписання Кючук-Кайнарджийської мирної угоди російський Південь заселили греки Егейських островів, узбережжя Малої Азії та Понта. На нових землях вони займалися підприємницькою діяльністю і виявилися в кращому становищі, ніж відповідні категорії російського населення. Розширення території Російської держави до узбережжя Чорного моря викликало інтерес у торговців, які мали свої підприємства в Центральній Росії. Купці Москви й Ніжина перенесли частину своєї діяльності в нові області Південної Росії або України: Херсон, Таганрог, Севастополь, Сімферополь, Маріуполь, Миколаїв і пізніше в Одесу.
Грецька громада Одеси була найбільш процвітаючою, проте в цілому греків було небагато. Вони переважали чисельно серед іноземних судновласників, купців, банкірів міста. У 1800 р. в Одесі було 4 грецьких купці 1-ї гільдії, 19 - 2-ї, 11 - 3-ї, а у 1807 р. купців 1-ї гільдії було 12. З початку XIX ст. грецькі торговці Одеси займалися переважно зовнішньою торгівлею і мореплавством [18, с.4].
Урядові пільги, гарантовані іноземцям-переселенцям, розвиток морської торгівлі сприяли формуванню італійських громад у Криму. До найстаріших з них належать феодосійська та керченська, які склалися протягом перших двох десятиліть XIX ст. Основу феодосійської громади становили неаполітанці та генуезці, більшість з яких були негоціантами та моряками. Італійці Одеси утворили етнічну громаду у формі земляцтва. Найбільш поважні та заможні з них у разі необхідності здійснювали протекцію та надавали майнові гарантії, наприклад, при зарахуванні до купецьких гільдій, опікувалися майном негоціантів- банкрутів тощо.
У 1809 р. лише в Одесі діяли 10 зовнішньоторгових купецьких контор, заснованих італійцями- емігрантами, у 1818 р. в чорноморських портах їх було вже І4 (зростання відбулося за рахунок організованих італійцями торгових фірм у Маріуполі (2), Феодосії (1) та Миколаєві (1), у 1832 р. - 23 (в Одесі (14), Ізмаїлі (3), Маріуполі (3), Феодосії (2) та Керчі (1).
Аккерманська конвенція 1826 р. та Адріанопольський мирний договір 1829 р., укладені між Російською та Оттоманською імперіями, сприяли лібералізації митних бар'єрів при проходженні італійських торгових кораблів через Босфор і Дарданелли, підвищенню активності з боку італійського купецтва в українських портах.
Поступово склалася верхівка італійського купецтва, яка спеціалізувалася майже виключно на хлібному експорті. Найбільші хліботорговці-італійці в роки сприятливої ринкової кон'юнктури отримували мільйонні річні прибутки від зовнішньої торгівлі пшеницею [19, с.12-14].
Історія України ХІХ ст. є здебільшого соціально-економічною. А перша половина століття визначається як час становлення всеросійського товарного ринку, важливою складовою якого стала Південна Україна, яка все активніше налагоджувала зв'язки зі світовою економікою. Не дивно, що історія вивчення напрямків та форм торговельної діяльності південноукраїнського купецтва і на сьогодні перебуває на вістрі історичних досліджень й потребує подальшого ретельного розроблення. Хоча певний алгоритм вже виявлено. Упродовж першої половини ХІХ століття на Півдні України поступово відбувається перехід від неперіодичної до періодичної форм торгівлі, від періодичної до стаціонарної, від змішаної до спеціалізованої.
Джерела та література
Сочинения Аксакова И.С. Прибалтийский вопрос. Внутренние дела России. Введение к украинским ярмаркам. 18601886. - Т.6. - М., 1887.
Дружинин Н.М. Разложение феодально-крепостнической системы в изображении М.Н. Покровского // Дружинин Н.М. Избранные труды. Социально-экономическая история России. - М.,1987; Рубинштейн Н.Л. Русская ярмарка ХУІІІ в. // Ученые записки Московского областного института им. Н.К. Крупской. - М.,1939. - Вып. 1; Гуржій І. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини ХІХ століття. - К., 1954; Новицкий К.П. Ярмарки и их роль во внешней торговле России в первой половине ХІХ века // Сборник научных работ. Выпуск IV Московский институт народного хозяйства имени Г.В. Плеханова. - М., 1954; Хромов П.А. Очерки экономики феодализма в России. - М.,1957.
Рожкова М.К. К вопросу о значении ярмарок во