І. С. Міронова

СТАНОВИЩЕ СІЛЬСЬКОЇ ПОШТИ В УКРАЇНІ В 40-60-ті РОКИ ХІХ ст.

Протягом століть пошта була, по суті, єдиним засобом зв'язку між людьми. Поштовий зв'язок мав велике значення для суспільно-господарської діяльності держави, без нього не могло відбуватися управління різними сферами виробництва, військовими силами і транспортом. Але поштова служба використовувалася, головним чином, для державних потреб, в той час, як актуальним залишався зв'язок між приватними особами.

Питанням розвитку та діяльності поштового зв'язку в Україні присвятили свої праці В.Бізіна [1], В.Мухін, В.Мороз, П.Дюков та ін. [2]. У своїх працях вони виклали основні віхи виникнення, становлення й розвитку поштового зв'язку на території України. Проте питання розвитку сільських пошт першої половини ХІХ ст. були розглянуті недостатньо. Автор статті зробила спробу проаналізувати розвиток сільської пошти в Україні напередодні реформи 1861 р. та розглянути, яких перетворень і змін зазнав поштовий рух після проведення реформи земсьских установ.

До реформ 60-х років ХІХ ст. сільське населення Російської імперії, в тому числі й України, було майже без засобів поштових сполучень. Єдина спроба наблизити пошту до сільського населення була зроблена в 1840 р. шляхом організації "розсильної пошти по повітам" [3, с.5]. Суть її заключалася в тому, що поміщики, які проживали у повітах, посилали у поштові контори гінців, через яких відбувався обмін листами між поміщиками. Поштова контора приймала і зберігала листи, передаючи їх гінцям адресатів. Таким чином, була влаштована пошта "для полегшення поміщиків, які мешкали у повітах" [4]. Але у наступні роки практичного застосування вона не отримала.

Для пересилання казенної кореспонденції з 1837 р. діяла "земська пошта", яка була організована при земських судах. Вона відправлялася раз на тиждень через розсильних "для підтримки постійного термінового спілкування" земських судів з приставами їхніх станів і дільниць. З 1862 р. "земська пошта" діяла при повітових поліцейських управліннях. Цією "земською поштою" могло користуватися також і сільське населення для отримання термінових листів, які відправлялися по естафеті, а з появою телеграфа - і "телеграфних депеш". Нажаль, така пошта не могла повністю задовольняти потреби сільського населення у поштових відносинах, оскільки земські суди і поліцейські управління дивилися на приватну кореспонденцію як на нав'язливу справу, яка викликала лишні турботи при її доставці [3, с.5].

Головним приводом на користь передачі завідування поштовими станціями земствам було те, що земства у змозі вести ці справи економніше, завдяки централізації у своїх руках підводної повинності, яка відбувалася натурою селянами та якою користувалися для пересилання офіційної кореспонденції. У той же час земства могли економити свої витрати на утримання коней [5, с.684]. Практика підтверджувала ці розрахунки.

В 1862 р. Ізюмський земський суд звернувся до Харківського губернського правління з рапортом, в якому повідомив, що Ізюмська поштова контора відправила в Ізюмський суд приватну кореспонденцію і "телеграфні депеші", які він отримав по естафеті. Виходячи з того, що до обов'язків земської поліції не входила доставка особам приватної кореспонденції, суд просив губернське правління зробити розпорядження про припинення цих вимог поштової контори. З цього питання виникло листування між харківським губернатором, Поштовим Департаментом і міністром внутрішніх справ, яке тягнулося більше двох років. Міністр внутрішніх справ не давав певної відповіді до тих пір, поки з прийняттям Положення про земські установи питання не прийняло зовсім іншого характеру [3, с.5-6].

Не кращу характеристику такої пошти дала офіційна особа - поштмейстер Летичівської повітової поштової контори. За його повідомленням повістки, які відсилалися через поліцейські управління і станових приставів або зовсім не доходили, або доходили з таким запізненням, що за існуючими поштовими правилами листи належали зворотньому поверненню. Так, наприклад, одному селянину була відіслана 2 листопада 1869 р. повістка про отримання на його ім'я листа страхування із Києва. Дублікати повістки були послідовно відіслані 15 грудня, 13 і 28 січня. Всі чотири повістки селянин отримав разом 18 лютого, тобто через 3 місяця після відправлення першої повістки. В результаті, в поштовій конторі систематично відбувалося накопичення нерозданої кореспонденції, яку доводилося зберігати і повертати назад відправникам. На цій підставі летичівський поштмейстер доводив, що "сільським жителям теперішній стан пошти та існуючі правила завдають великих труднощів і недоступність користування ними" і пропонував зобов' язати повіти присилати в контору довіренних осіб за отриманням сільської кореспонденції [3, с.6].

Між тим, страхові і грошові листи, тобто ділова селянська кореспонденція, мали велике значення для тих губерній, де населення відходило в інші місцевості на заробітки, залишаючи вдома жінок, дітей і стариків. Період літньої роботи, віддаленність поштового пункту та інші умови робили отримання грошей, за якими слід було приходити особисто або посилати письмові доручення, цілком неможливим.

Селянська реформа 1861 р. обернула поміщицьких селян у "тимчасово-зобов'язаних" і викликала у житті села нові умови, які ще більше повинні були вимагати зручності поштового спілкування. До цього часу відноситься декілька проектів і приватних спроб влаштувати "сільську пошту".

Напередодні реформи, в 1860 році, О.Княжевич у записці "Про пошти", яка була надіслана в Комісію при міністерстві фінансів і в Поштовий Департамент, для покращення поштових податків і зборів пропонував організувати "піші сільські пошти" через особливих "хожалих" або розсильних при земських судах. За проектом, кожний "хожалий"