повинен був мати свою ділянку і розносити по всім селам два рази на тиждень журнали, газети і листи. Вказуючи на труднощі у письмових відносинах між селянами, автор записки виявляв надію, що "як залізні дороги і пароплави народжують пасажирів, так і будь-яке полегшення у письмових відносинах примножить кількість листів". Цікавим є мотив, наведений О.Княжевичем на користь здійснення проекту сільської пошти: "Поки існує кріпосне право, труднощі поміщиків у відправленні кореспонденції не можуть бути такими відчутними, як тоді, коли поміщики залишаться без безкоштовної праці своїх селян - "коли кожний слуга буде на жалуванні", і коли приватна посилка нарочних за кореспонденцією у поштові пункти буде обходитися дорого і ще більше посилить неподобство у поштових відносинах". Організація сільської пошти, на думку автора записки, мала подвійну необхідність: 1) для адміністративних відносин між майбутнім урядом у повітах і 2) серед поміщиків, по мірі розвитку освіти. Інтерес останніх, які фігурували у записці під іменем "сільських жителів", і мав на увазі автор проекту. Інтересів селянського населення у галузі поштового зв'язку він не торкався. Але проект не зустрів підтримки у Поштовому Департаменті і на нього була накладена наступна резолюція: "влаштування сільських пошт навряд необхідно. У всякому випадку воно не приведе до збільшення поштових доходів" [3, с.7-8].
Скасування у 1861 р. кріпосного права сприяло швидкому зростанню капіталізму в Російській імперії. Вільні від поміщиків селяни одержали змогу без перешкод пересуватися по країні, шукати собі роботу в інших повітах та губерніях. З розвитком індустрії вони масово вирушали на міські заводи, фабрики, влаштовувалися на виробництвах, які створювалися у селищах. Це, у свою чергу, призводило до зростання міст і поселень міського типу, а відтак - влаштування у них поштових установ.
Ліквідація кріпосницьких відносин відкрила шлях до самоврядування, самостійного вирішення місцевих справ усередині губерній, повітів і волостей. Створювалися так звані "земства" зі своїми мініпарламентами у вигляді земських зборів, виконавчими органами стали земські управи.
Державі це було вигідно, вона позбавлялася від турбот і потреби доходити у розв'язанні місцевих проблем "до кожного села, кожного хутора". Через чотири роки, рішенням Державної Ради від 11 вересня 1865 р., земства почали залучати до утримання поштових станцій [2, с.66]. У вигляді досліду, земствам трьох губерній: Херсонському, Саратовському і Новгородському, було доручено організацію перевезень пошти між селами і повітами. А ще через п'ять років, 28 серпня 1870 р., Державна Рада остаточно вирішила передати поштові станції у господарське утримання земствам [1, с.31]. Але обмежені кошти не давали сповна розгорнутися місцевому начальству у цій справі і потерпала від цього ж, звичайно, пошта і обслуговуване нею населення.
Так як поштові станції і гоньба залишилися у поштовому відомстві, то земства виявилися у залежному положенні відносно користування поштовими кіньми. Так, при прийомі дорожніх будов членам управи доводилося зупинятися для огляду їх на довгий час, а між тим ямщики поштових станцій відмовлялися чекати. Губернська управа, отримавши вказівку про ці труднощі від Єлисаветградської управи, просила Херсонську губернську поштову контору про те, щоб членам земських управ, відрядженим для прийому дорожних будов, відпускалися поштові коні на весь час, необхідний для огляду. Губернська поштова контора відповіла, що вона "не в змозі надати станційним доглядачам права надавати членам управ і технікам поштових коней для огляду будов, для чого потрібна затримка коней на довгий час, так як виконання цієї вимоги з боку поштових утримувачів не передбачене кондиціями" [6, с.14-15].
У незадовільному становищі до введення земських поштових установ перебувала також і поштова дорожна справа в Російській імперії. Розглянемо дану ситуацію на прикладі Херсонської губернії.
До введення земських установ завідування шляхами сполучення було зосереджено в Херсонській губернській особливій по земським повинностям присутності. Для виконання робіт, які вимагали технічних знань, при губернському правлінні існувала губернська будівельна і дорожна комісія зі штатом інженерів і архітекторів. Грошові засоби надавалися лише на великі транзитні, поштові або торгівельні дороги. Менш значні і селищні дороги ремонтувалися за рахунок натуральної повинності. Сільські товариства доставляли робочу силу, а поміщики відпускали необхідний матеріал на дороги, які пролягали по їхнім землям. Розрахунки необхідних на ремонт доріг грошових засобів і кількість робочих днів, які належали відбуванню натуральної повинності, розробляли на кожне трьохріччя повітові по земським повинностям присутності, які передавали їх у губернські присутності. Нагляд за належним станом доріг лежав на місцевій поліції. Але, в дійсності, дороги були не в найкращому стані, а, як правило, підтримувалися лише зацікавленими місцевими селянськими товариствами і поміщиками. Відносно ремонту доріг, до Херсонського губернського земства восени 1861 р. було надіслане донесення олександрійського виправника, який доповідав, що "за давно заведеним звичаєм, поштові дороги ремонтуються тільки два рази на рік - восени і весною; в інші часи, як би не були вони зіпсовані, до ремонту їх не приймається жодних заходів" [6, с.1].
На поганий стан доріг вказували також посадові особи, яким доводилося мати з ними справу. Увага адміністрації зверталася тільки на поштові, торгові, транзитні і військові дороги. Але необхідність складати кошторис на три роки вперед, після чого він довгий час знаходився на розгляді губернського керівництва, а пізніше йшов на затвердження Державної Ради (загальне