Вивчивши та проаналізувавши зміст і особливості фінансового забезпечення, стан матеріальної бази і організаційних засад земської допомоги, основних форм і напрямів, в яких земства реалізували свій обов'язок з піклування про нужденних у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., можна зазначити, що у фінансовому відношенні у справі організації необхідної допомоги населенню, що її потребує, земства були поставлені Земським положенням 1864 р., а пізніше і редакцією 1890 р., в значно гірші умови порівняно з Приказами громадського піклування. Різке звуження тієї прибуткової бази, яка склалася в період діяльності Приказів громадського піклування і законодавча обмеженість кола джерел формування бюджету земств, разом із наявністю значної кількості життєво важливих статей витрат, а також випадковий, безсистемний характер дотаційної політики держави в умовах існування величезної кількості людей, що потребували допомоги, багато в чому зумовили недостатність результатів діяльності земств у сфері громадської турботи за нужденними і перш за все у сфері організації якісного ефективного громадського піклування.

Запровадження земських установ згідно з Положенням 1864 р. і передання їм обов'язку щодо громадського піклування про ті категорії осіб, які потребували цієї допомоги, піклування про яких провадили

Прикази громадського піклування, ознаменувало собою крок уперед у справі надання громадської допомоги соціально уразливим категоріям населення, оскільки радикально розширило рамки громадської самодіяльності у сфері життя суспільства.

По країні в цілому міські установи трудової допомоги налічували одиниці. Коштів на цю справу виділялося недостатньо або зовсім не виділялося, тому влаштування таких і інших закладів соціального спрямування вважалося правом, а не обов'язком органів місцевого самоврядування. Ініціатива відкриття подібних закладів належала приватним доброчинним товариствам. Один із перших будинків працелюбності був заснований камер-юнкером А. Демидовим. Подальшому їх поширенню сприяв барон Буксгевден, який у 1887-1888 рр. за дорученням міністра внутрішніх справ відвідав багато міст, пропагуючи ці заклади; у 1893 р. йому було доручено відвідувати від десяти до двадцяти міст щорічно, пропагуючи будинки працелюбності в містах, де їх не було, та наглядаючи за вже існуючими [7, с. 99-100]. Ці заклади почали відкриватися по всій Російській імперії, у тому числі і в Україні. У 1894 р. вони вже діяли у Києві, Херсоні, Полтаві та Чернігові. Усі вони були окремими закладами, не пов'язаними між собою. Для того щоб координувати дії таких закладів, у 1895 р. було прийнято Положення про Попечительство над будинками працелюбності [7, с. 101]. Мета цього Попечительства полягала в тому, щоб сприяти заснуванню нових будинків працьовитості та надавати фінансову допомогу у разі необхідності. Управління справами було довірено Особливому комітетові. Імператриця Олександра Федорівна передала Комітетові 20000 руб. зі своїх власних коштів на заснування премій за найкращі твори з питань доброчинності. Починаючи з 1897 р., Комітет почав видання журналу "Трудовая помощь" [7, с. 101-102].

Будинки працелюбності в Російській імперії відкривались або спеціальними товариствами, відомими під назвою опікунських чи попечительських, або іншими доброчинними закладами; інколи їх відкривали міські думи та земські установи. Перед будинками працелюбності були покладені завдання щодо допомоги бідним виписаним з лікарень, звільненим з місць позбавлення волі, особам, що опинилися у крайній скруті та не маючим грошей для існування шляхом забезпечення їх роботою та притулком [8, с. 258]. Згідно із законодавством, товариство, що відкривало будинок працелюбності, ставилося в залежність від міністерства внутрішніх справ, на відкриття закладу необхідно було отримати дозвіл влади, а про припинення його діяльності чи установи вимагалося повідомляти. Був розроблений типовий статут для всіх попечительських товариств, згідно з яким усі будинки повинні були надавати нужденним лише тимчасову трудову допомогу, спонукаючи останніх до праці. Дозволялось організовувати при будинках допоміжні заклади. Так, у статуті попечительського товариства Харківського будинку працелюбності зазначалося, що товариство може влаштовувати їдальню, нічліжку, богадільню для старих калік із застосуванням посильної для них праці, ясла, трудовий притулок для підлітків із навчанням їх молитвам, грамоті, письму, рахунку, кресленню та малюванню та іншим галузям знань та техніки, які мають відношення до організованих при будинку працелюбності ремесел та занять, контору для реєстрації нужденних, касу трудової допомоги, а також інші заклади які відповідають призначенню товариства [6, с. 5]. Попри надання таких широких можливостей, далеко не всі товариства ними користувалися: як правило, вони відкривали один або два допоміжні заклади, здебільшого курси.

Кошти товариств складалися з членських внесків, добровільних пожертвувань, прибутків від концертів, лотерей, базарів тощо, прибутків від продажу виробів працюючих, від допоміжних закладів, від нерухомого майна та процентів від капіталів. Загалом ці кошти не були чимось постійним, а цілком залежали від уміння членів товариства організовувати роботу.

У Харкові будинок працелюбності було відкрито 22 грудня 1896 р. У статуті попечительського товариства зазначалося, що своєю метою воно має надавати термінову, по можливості недовготривалу допомогу бездомним, тим, хто вийшов з лікарень і не має ще заробітку, звільненим із місць позбавлення волі, взагалі