складаються з різночасових і різнорідних частин, являючи собою, отже, ізводи, зовсім не нова і була висловлена ще на початку ХІХ ст. П.М.Строєвим12. Такий склад був властивий практично всім давньоруським літописам, починаючи з перших, що дійшли до нашого часу. Саме поняття літописного ізводу далі було конкретизовано і розвинуто у працях М.П.Погодіна, І.І.Срезневського, І.Д.Бєляєва, К.М.Бестужева-Рюміна і найбільше - О.О.Шахматова. «Було б неприпустимою модернізацією розглядати тексти літописів (у тому числі й «Повісті временних літ») як тексти єдині, що належать одному авторові», зазначив Д.С.Лихачов, на думку якого, неодноразові спроби відновити первинний «авторський» текст «Повісті временних літ» (А.Шлецер) або знайти єдиного автора для величезного за обсягом і темами Київського літопису ХІІ ст. (Татищев, Шлецер, Міллер) та Новгородського ХІ ст. (Татищев, Міллер) не мали успіху й давно відкинуті наукою13.
Моя праця, частиною якої є ця стаття, присвячена в основному розглядові структури Київського ізводу ХІІ ст., виділенню в його тексті великих і малих воїнських повістей. Проте перша серед цих повістей, що присвячена Володимиру Всеволодичу Мономаху, розпочинається ще на сторінках «Повісті временних літ». Ця Мономахова повість плавно і якось непомітно переходить у Київський літопис, де й завершується розчуленим йому панегіриком.
«Повість Мономаха» - зовсім не єдина в «Повісті временних літ». Більш відомою, існування якої в її складі визнається всіма дослідниками, є «Повість про осліплення Василька Теребовльського»14. Тому помилковою є поширена у науковій літературі думка щодо цілісності «Повісті временних літ», яка немовби складається чи не винятково з порічних статей. Адже із самого початку літописання виклад історичних подій за роками в ізводах не був єдиною й неодмінною формою відбиття дійсності в літературі.
Повість про Володимира Всеволодича Мономаха розпочинається в Несторовому літописі під 1093 р. з опису смерті його батька, горя та туги героя, перед яким стоїть важкий політичний вибір. Володимирові доводиться зробити крок, від якого залежить і його доля, і доля держави. Сум'яття його душі висловлене у словах: «Аще сяду на столе отца своего, то имам рать съ Святополком взяти, яко есть столъ преже отца его былъ». «И, размысливъ, посла по Святополка Турову, а сам иде Чернигову»15. Це місце літопису потребує пояснення.
У посмертному панегірикові Всеволоду Ярославичу (помер 13 квітня 1093 р.) літописець зосередився на його високих моральних рисах, любові небіжчика до церкви та її служителів - і ні словом не прохопився про його державну діяльність. Нічого не сказано і про те, кого бачив Всеволод на київському престолі. Адже сам Всеволод Ярославич здобув київський стіл після своїх старших братів - Ізяслава і Святослава, отже, за порядком «лествичного восхождения», коли стіл передається від старшого брата до молодшого за віком. Але в феодальному суспільстві, завдяки виступам князів-ізгоїв проти такого порядку у 80-х - на початку 90-х років ХІ ст. почала поширюватись і думка щодо «отчинного» принципу наслідування престолів. Найактивніший серед ізгоїв Олег Святославич, син старшого брата Всеволода Ярославича, в 1083 р. на короткий період повернув собі Тмуторокань, а син уже молодшого брата Всеволода Ігоря Давид дещо пізніше насильно утвердився у Володимирі-Волинському16. Вони вважали ті землі своїми «отчинами» і, можна думати, зуміли утвердити принцип «отчинного» наслідування у правовій свідомості частини князів і великих феодалів.
Всеволод із Володимиром не визнавали подібних претензій ізгоїв, вони залишалися вірними порядкові «лествичного восхождения». Це підтверджується наведеними вище сумнівами Мономаха у своєму праві посісти київський великокнязівський престол. В.О.Ключевський витлумачив це місце «Повісті временних літ» таким чином: «Володимир почав роздумувати, мабуть, із приводу порад посісти київський стіл в обхід старшого брата в перших Святополка Ізяславича: «Сяду я на цей стіл - буде в мене рать із Святополком, тому що його батько сидів на тому столі раніше мого батька»»17. Останніх слів немає в літописі, однак сенс роздумів Мономаха, як мені здається, історик вірно зрозумів.
Чи не першим побачив складність і суперечливість становища, що склалося навколо київського великокнязівського стола в 1093 р., О.С.Пресняков. Він висловив припущення, що віддання Володимиром Києва Святополку зовсім не було визнанням Мономахом порядку родового старійшинства, а всього лише конкуренцією двох «отчинних» прав - його самого і Святополка. Це, на думку вченого, свідчить про бажання Володимира «відновити з Святополком двовладдя їхніх батьків з огляду особливо безперервної його боротьби із Святославичами за Чернігів»18.
Це судження Преснякова знаходить підтвердження в подальшому розвиткові подій і, можливо, було підказане історикові самим цим розвитком. Дійсно, не мине й місяця, як Святополк із Мономахом утворять дуумвірат, спрямований не лише проти половецької загрози, а й проти Олега Святославича19.
Здається, головна причина поступки Києвом Святополку була в Мономаха іншою. Розповідаючи про князювання Всеволода Ярославича в стольному граді Русі, літописець, як на мене, не випадково підкреслював відданість государя порядкові родового старійшинства при заміщенні київського та інших столів20. У цьому Володимир, слід думати, був згодний із батьком. Він добровільно віддав Київ слабосилому і нездатному Святополку, мабуть, ще й тому, що не хотів спричиняти поштовх новим усобицям на Русі - адже події осені 1093 р., що завершилися кривавою битвою на Нежатиній Ниві21, поза сумнівом, продовжували жити в пам'яті людей старшого і середнього віку.
Наведені вище Нестором слова Мономаха «аще