Із самого початку «Повісті Мономаха» її автор беззастережно схвалює всі дії та вчинки героя. «Доброзичливість і співчуття до самого Володимира помітні особливо з кончини його батька (коли Мономаху виповнилося 40 років), будучи висловлені літописцем то в самій поведінці героя, то в оцінці його діянь. Темою цих висловлювань літопису є постійна турбота Мономаха про благо Руської землі та його розсудливість при досягненні цієї високої мети»23. Повістяр схвалює поступку Володимиром чернігівського стола Олегу Святославичу, не бажаючи брати до уваги того, що ця поступка була вимушеною. Сам Мономах у «Повчанні» відверто написав, що був змушений під загрозою половецького вторгнення віддати Чернігів ненаситному Олегові24.

Продовжуючи «Повість Мономаха», автор описує труднощі, з якими зіткнувся Святополк Ізяславич із перших днів сидіння на київському престолі. Він необачно наказав схопити половецьких послів, котрі, за словами повістяра, прийшли домовитися про мир. По тому насунула величезна половецька орда, виступити проти якої у Святополка не було ані сил, ані мужності. Тоді до справи втрутилися верхи київського суспільства: «Смыслении же глаголаху:... «Но послися к брату своему Володимеру, да бы ти помоглъ»». Святополк послухав поради й попросив допомоги у Мономаха25. Разом із молодшим братом Ростиславом він підтримав київського князя, і не його вина, що нашвидкуруч зібране руське військо зазнало поразки від переважаючих за чисельністю сил половецьких ханів.

Повістяр вважає Мономаха миролюбною людиною, адже перед битвою «Володимеръ хотяше мира, Святополкъ же хотяше рати»26. Та обставини вимагають від нього воювати з ворогами. Навіть згода нашого героя на зрадницьке захоплення і вбивство двох половецьких ханів у 1095 р. виправдовується автором: мовляв, він пішов на це під тиском своєї дружини27. Так само з прихильності до Мономаха повістяр по суті виправдовує його нерішучі дії у справі осуду й покарання Давида Ігоревича за осліплення Василька Теребовльського. Володимир Всеволодич засуджує негідну поведінку київського князя Святополка в цій справі, але все ж таки не воює з ним28.

Головну заслугу Володимира Всеволодича перед Руссю та її народом повістяр вбачає в його самовідданій і запеклій боротьбі проти наступу половецьких ханів. Розповідь про походи руського війська проти ханів є центральною частиною не лише «Повісті Мономаха», а й «Повісті временних літ» за останнє десятиріччя її складання. «Літопис по вінця наповнений дзвоном воєнної слави», і ця слава багато в чому пов'язана з ім'ям Мономаха20. Із 1103 р. починається низка переможних походів руського війська у степ, очолених Святополком Ізяславичем київським і Володимиром Всеволодичем, котрий посідав тоді скромний стіл Переяславля Руського, але на той час уже зажив слави звитяжного переможця жорстоких кочовиків.

Здавалося б, ініціатива в здійсненні воєнної експедиції південноруських князів у Степ мала належати їх главі - великому князеві київському Святополку. Проте повістяр зображує справу таким чином, що ініціатором першого та інших походів виступає Володимир Всеволодич. Літописна стаття 1103 р. яскраво відбиває апологетичну тенденцію Мономахового повістяра. Спочатку в повісті йдеться про те, що Святополк і Мономах зійшлися думати на Долобську30. Володимир (як виходить із тексту джерела) почав закликати дружинників Святополка до походу у Степ. Проте вони почали відмовлятися, мотивуючи це тим, що, мовляв, навесні не варто іти, можна загубити смердів (селян) і їхні ниви. Воїни Святополка бідкалися й про те, що в поході загублять селянських коней. І в цей вирішальний момент Мономах звернувся до дружинників київського князя з палкою промовою: «Дивно ми, дружино, оже лошадей жалуете, ею же кто ореть. А сего чему не промыслите, оже то начнеть орати смердъ и приеховъ полоачинъ ударить и стрелою, а лошадь его поиметь, а в село его ехавъ иметь жену его и дети его, и все его именьее То лошади жаль, а самого не жаль ли?»31. Після чого присоромлена дружина Святополка і сам він погодилися піти у Степ.

Далі було здійснено ще чотири великих і переможних походи Русі проти ханів: у 1107, 1100, 1111 і 1116 рр. І всі вони, згідно зі складачем Мономахової повісті, проводилися з ініціативи Володимира Всеволодича. Особливо яскраво він описує похід 1111 р., внаслідок якого руські полки пройшли далеко на схід Половецькою землею і змусили сина хана Шаруканя Отрока разом із 40-тисячною ордою втекти до Грузії. Відгомін цього славетного походу зберіг Галицько-Волинський літопис у панегірику Романові Мстиславичу, з якого розпочинається збережений часом його текст32.

Характерним для манери праці повістяра є те, що оповідь про цей похід починається з дещо переробленого тексту статті 1103 р. Так само Мономах виголошує промову перед дружиною Святополка, так само присоромлені