Тому ймовірним видається припущення, що «Повість Мономаха», в якій головна увага відведена його подвигам у боротьбі з половецькими ханами і яка, на мою думку, була вміщена в «Повісті временних літ»46, з невідомих причин не була продовжена у Київському літописі. Останні сім років князювання Володимира Всеволодича, що відображені в ізводі, описані буденно, у формі і змісті порічних статей. Чому так сталося, відповісти неможливо, хіба якщо поринути в область спокусливих, але безпідставних (у джерельному плані) гіпотез.

Лише стаття 1123 р. вигідно вирізняється на тлі статей 1118-1125 рр. своєю докладністю і насиченістю подіями. У ній, як мені здається, помітний відгомін «Повісті Мономаха» з «Повісті временних літ». Ідеться про війну Володимира Всеволодича проти непокірного васала, небожа Ярослава Святополчича, котрий бажав здобути для себе стольний град Володимир-Волинський. У тому місті сидів син Мономаха Андрій із нечисленною, як виходить із контексту оповідання, залогою. Володимир же з Мстиславом не встигли йому на допомогу. Ярослав, який зібрав чимале військо з іноземних найманців (угрів, поляків і чехів) і мав підтримку Володаря і Василька Ростиславичів (ворогів київського князя), вимагав від городян відчинити перед ним браму. Але Андрій, сподіваючись на Господа і на свого батька, тримався твердо. Ситуація розрядилася несподівано: під час об'їзду обложеного міста Ярослав наштовхнувся на двох поляків (що, мабуть, не належали до його війська), котрі і вбили його. Залишене без проводиря військо розійшлося хто куди, а Володар із Васильком схаменулися і послали дарунки Мономаху до Києва, благаючи простити їх.

Володимир Всеволодич звернувся з промовою до своєї військової дружини, засудив гордощі й непослух Ярослава і послав до Володимира-Волинського невеликий контингент воїнів на чолі з Мстиславом. Сам князь збирався піти слідом за ним «съ всими вои», та надійшла звістка про загибель Ярослава і зняття облоги з міста47.

Що ж до «Повісті Мстислава Володимировича», то розгледіти її в порічних статтях 1125-1132 рр. доволі складно. Тому що розповідь про вокняжіння Мстислава починається в ізводі буденно, лаконічним порічним записом: «Мьстиславъ, старейший сынъ его [Мономаха] седе на столе в Киеви, отца место своего, маия въ 20. Слышавше же се врази половци смерть Володимерю, и присунушася къ Баручю...»48. У наступних, 1126-1127 рр., коротких статтях ім'я

Мстислава навіть не згадується. Це типові для джерела порічні статті. Хіба що стаття 1128 р. зберегла певні риси тієї можливої повісті, яка могла бути воїнською.

У цій статті йдеться про те, як майбутній глава клану Ольговичів Всеволод відібрав у свого дядька Ярослава Чернігів і сів у ньому: «Олговичь Всеволодь я стрья своего Ярослава Чернигове...». Він захопив престол, зневаживши порядок престолонаслідування. Мстислав із братом Ярополком вирішили піти на Всеволода, щоб відновити справедливість. Вони присягнулись Ярославу, що допоможуть йому повернутися до Чернігова. Та ігумен київського Андріївського монастиря Григорій відрадив братам воювати, сказавши, що меншим злом буде переступити хресне цілування, ніж пролити християнську кров. Григорія підтримав скликаний ним церковний собор. Ярославу довелося піти на удільний стіл до Мурома. Повістяр зі співчуттям пише про вимушений вчинок Мстислава: «И створи волю ихь [діячів церкви], и сьступи хреста Мьстиславь кь Ярославу, и плакася того вси дни живота своего»49.

Можна висловити здивування з приводу того, що князювання Мстислава описане так лапідарно у Київському ізводі, адже його надзвичайно високо цінували на Русі. Мине кілька років, і літописець добрим словом згадає государя, засуджуючи князівські чвари по смерті Ярополка (1139 р.). Він згадає також, як Мстислав самовладно вигнав із Руської землі двох половецьких княжичів, що «не бяхуть [в] его воли», і заслав їх аж до Царгорода: «Се бо Мьстиславь великий наследи отца своего поть [шлях] Володимера Мономаха великаго»50. Налякані княжичі наважилися повернутися на Русь лише через сім років після кончини грізного Мстислава...

Як це не дивно, в літописі взагалі відсутній посмертний панегірик Мстиславу, і лише коротко згадано про його смерть. А тим часом «великий Мстислав», як мало хто серед його рідні, заслуговував на зворушену і захопливу похвалу, і не тільки як борець проти половецьких ханів, а й як государ, що зумів зберегти єдиновладдя на Русі та єдність держави. І того й іншого так не вистачатиме його наступникам на київському столі!

Звідси напрошується висновок, що «Літопис Мстислава», як дехто називає його, зберігся в Київському ізводі з великими втратами, приблизно десь на чверть його первинного тексту. Цього, втім, недосить для заманливого припущення щодо існування особливої воїнської повісті про князя Мстислава. Так само у звичайних, здавалося б, літописних статтях відбите князювання у Києві Ярополка Володимировича51. Однак статті, що охоплюють 1132-1139 рр., докладніші й системніші від тих, в яких описане правління Мстислава. Крім того, що головне, вони об'єднані фігурою Ярополка, котрий стоїть в епіцентрі викладу. А це і є одна з найсуттєвіших ознак літописної повісті.

Вже у першій статті цієї, умовно кажучи, «Повісті