Ярополка» ми бачимо сина Мономаха у ролі великого князя Русі, котрому доводиться стримувати зазіхання на Київ і загальноруську владу свого молодшого брата Юрія (Долгорукого) і брата у перших Всеволода Ольговича. Незабаром після сходження на київський стіл Ярополк залагоджує конфлікт між родичами через Переяславль Руський, виводить звідти Юрія і віддає місто іншому братові В'ячеславу. Юрій не вгамувався і виміняв у Ярополка Переяславль на свій Суздаль. Адже Переяславль був своєрідною сходинкою до великокнязівського стола, отож, Юрій чітко позначив цим вчинком свої наміри. Тоді до змагань навколо Києва втрутились Ольговичі52, котрі теж вважали свої права на стольний град Русі безсумнівними.
Повістяр зображує нерішучого насправді й непослідовного Ярополка владним вершителем долі Руської землі. Він швидко (в зображенні автора) нібито розв'язує переяславський вузол, віддавши місто з волостю іншому своєму братові Андрію. По тому Всеволод Ольгович теж вирішує забрати собі Переяславль і «съ всею братьею» підступив до міста. Ярополк завдав йому контрудару, захопивши частину Чернігівської землі. Але потім Ярополк, котрий зібрав велике військо, не знати чому, пішов на мир: «И тако утиши благоумный князь Ярополкъ брань ту лютую». 1139 року Всеволод Ольгович знову рушив на Ярополка. Та «людие черниговци» примусили Всеволода просити миру, і Ярополк, подібний (на думку повістяра) до свого батька Володимира, милостивим норовом і поважанням Господа, «створи с нимъ миръ»53. Все сказане дозволяє, здається, припустити, що Київський ізвод зберіг фрагменти «Повісті Ярополка».
У відбитій у Київському ізводі частині «Повісті Ярополка» створено все ж таки доволі об'єктивний образ князя. З її тексту виходить, що він не зумів об'єднати клан Мономашичів та закріпити за ним Київ і загальноруську владу. Напроти того, з перших днів свого князювання Ярополк допустив розкол свого клану на Мономашичів і Мстиславичів, які почали завзято змагатися між собою за волості та міста. Його міжкнязівська політика виявилася непослідовною й хаотичною. Ярополк не зміг скористатися ні дипломатичними, ні військовими засобами, щоб відтіснити Ольговичів від Києва. Оповідаючи про його намагання помирити між собою Ольговичів і Давидовичів, джерело зауважує: «Хулу и укоръ прия на ся [Ярополк] отъ братье своея и отъ всихъ...», чим відбиває непопулярність князя і його державницьких заходів у феодальному суспільстві. Його земельні пожалування були безсистемними і не служили ні клановим інтересам нащадків Мономаха, ні справі зміцнення великокнязівської влади (його земельну політику неначе перейняв його наступник Всеволод Ольгович). Тому по кончині Ярополка його брати не змогли протистояти злагодженому натискові Ольговичів - Всеволода, Ігоря і Святослава54.
«Повість Всеволода Ольговича»
Ще більше підстав існує для твердження, що наступною повістю в нашому літописі є твір, присвячений Всеволоду Ольговичу. М.С. Грушевський визнав, що «панування Всеволода ... описане в ряді досить великих записок доволі одностайно», тобто становить цілісність55. П.П.Толочко теж бачить у статтях 1140—1146 рр. «комплекс записів», які розглядає мов літопис Всеволода56. Обидва дослідники згодні в тому, що ця низка записів є прихильною до Мономашичів, а до самого Всеволода автор ставиться досить стримано. Робились спроби виявити джерела розповіді про цього князя. Висловлювалася думка, що серед них був якийсь літопис «Володимирова племені» за 1139-1143 рр., що симпатизував князеві Андрію Мономашичу, а також літописи самого Всеволода і його братів Ігоря й Святослава. Обидва вони були ображені старшим братом, котрий позбавив їх Чернігова і вперто відмовлявся надати їм якісь волості (про що красномовно оповідає Київський ізвод). Тому літописці Ігоря й Святослава були вороже налаштовані проти глави клану Ольговичів57. Певна річ, у Всеволодовій повісті відчувається ще й рука прихильного до нього чернігівського книжника. Тому образ цього государя в повісті виглядає таким суперечливим...
Між повістями Ярополка і Всеволодовою немає звичайних порічних статей. Джерело розповідає, як негайно після кончини Ярополка починає діяти чернігівський князь. Уже самий початок «Повісті Всеволода Ольговича» зображує його вокняжіння в Києві з відвертим осудом дій князя. Коли по смерті Ярополка Володимировича в березні 1139 р. у Києві сів його наступний за віком брат В'ячеслав, про це дізнався Всеволод і разом зі Святославом Ольговичем (братом) та Володимиром Давидовичем (братом у перших) прийшов до Вишгорода, зібрав там військо і несподівано для В'ячеслава пішов на Київ. Коли він «нача зажигати дворы иже суть предъ городомъ и в Копыреве конце», миролюбний
В'ячеслав вирішив віддати йому Київ і подався до свого доменіального володіння Турова. Всеволод сів на київський стіл - і відразу обманув брата Ігоря, якому обіцяв передати Чернігів, але не зробив того, а впустив до міста свого союзника Володимира Давидовича58. Із цього почалася напруженість у стосунках Всеволода з братами Ігорем і Святославом.
Всеволод Ольгович виглядає в присвяченій йому повісті політиком непослідовним, нерішучим і зрадливим. Його стихія - інтриги, до них він вдається навіть у стосунках із рідними братами. Можна думати, що, силою заволодівши великокнязівським престолом, Всеволод почувався незручно і невпевнено. Вже через кілька днів після усунення В'ячеслава «седшю Всеволоду Киеве, и тогда нача слатися къ Володимеричемъ [Мономашичам] и ко Мьстиславичема59, хотя мира с ними»60.
Та Мономашичі і Мстиславичі (главою останніх був діяльний син Мстислава Володимировича Ізяслав) відхилили його мирну пропозицію і домовилися разом піти на Київ. Всеволоду довелося зібрати братів-Ольговичів, покликати Володимира Давидовича та