Повістяр осудливо зауважує: «Сам [Всеволод] хотяше землю всю [Русь] держати, искаше подъ Ростиславомъ Смоленьска, а подъ Изяславомъ Володимеря»61. То були доменіальні володіння обох старших Мстиславичів. Продовжуючи політику усунення конкурентів із південної Руської землі, він намірився вигнати Андрія Мономашича з Переяславля Руського, звідки той загрожував його київському князюванню. Але Андрій виклично відповів Всеволоду: «Въ Переяславли хочю на своей отчине смерть прияти. Оже ти, братъ, не досити волости, всю землю Рускую дьржачи, а хощеши сея волости. А убивъ мене, а то тобе волость, а живъ не иду изъ своей волости». Андрій розбив військо Всеволодова брата Святослава, і «заутра миръ створиста Всеволодъ съ Андреемъ». До цих слів книжник додав багатозначну ремарку: по тому «целова крестъ Андрей, Всеволодъ же бяше не целовалъ креста еще». Тієї ж ночі загорівся Переяславль, Всеволод налякався і нікого не послав до міста гасити пожежу, натомість вранці повинився перед Андрієм і визнав, що у пожежі винен він сам, бо вчасно не приніс присягу на хресті62. Ця повчальна історія лиховісним камертоном звучить протягом усієї «Повісті про Всеволода».

Як підкреслює повістяр, Всеволод Ольгович не скористався з уроків невдалого князювання Ярополка Володимировича. Бо він почав ворогувати не лише з Мономашичами-Мстиславичами, а й зі своїми братами та іншим черніговосіверським родом - Давидовичами. Всеволод короткозоро зробив ставку на честолюбного онука Мономаха Ізяслава Мстиславича. 1142 року він надав Ізяславу Володимир-Волинський, наділив сина Святослава Туровим, проте обділив рідних братів Ігоря і Святослава. «И бысть братьи его тяжко сердце Игореви и Святославу: волости бо даеть сынови, а братьи не надели ничимъ же». Вони хотіли одержати від нього Чернігівську і Новгород-Сіверську волості63. Адже, зробившись київським князем, Всеволод залишив за собою і престол Чернігова, що викликало справедливе обурення братів.

І далі Ігор і Святослав Ольговичі вперто продовжували вимагати від Всеволода родові землі й вирішили самі здобути собі волості: «Ты намъ братъ старейший, аже ны не даси, а намъ самимъ о собе поискати!»; и распревшеся съ Всеволодомъ и поехаша отъ Киева ратью на Вячьслава» у союзі з Давидовичами64. Всеволод згадав, нарешті, що він - київський князь, і послав В'ячеславу Володимировичу «вои в помочь». Йому довелося також задобрити невеликими земельними пожалуваннями братів-Ольговичів і Давидовичів, аби розірвати їх союз.

Нелогічна й короткозора міжкнязівська політика Всеволода Ольговича заважала здійсненню його планів. Він так і не зумів посварити між собою нащадків Мономаха, не зміг навіть зробити рідних братів своїми союзниками. Всеволод марно продовжував шукати союзу з Мономашичами, аби хоч якось зміцнити своє становище у Києві. Тому він дозволив сісти в Переславлі Південному Ізяславу Мстиславичу, вивівши того з Володимира-Волинського, а Володимир віддав синові Святославу. Повістяр відгукнувся на ту його дію словами: «Не любяхуть сего Олговичи, братья Всеволожа, и поропташа на нь, оже любовь имееть съ Мьстиславичи...»65. У той час Всеволод зумів якось примирити братів, кинувши їм дрібні володіння. Але невдоволення серед молодших Ольговичів не вщухло.

Всеволод Ольгович, великою мірою під тиском суспільної думки, насамперед феодального середовища Русі, час від часу докладав зусиль до зміцнення державної структури, підірваної розкольницькими діями самого великого князя та його братів. У 1144 р. він зібрав князівську коаліцію і пішов походом на галицького государя Володимирка Володаревича, котрий не бажав йому «поклонитися». Брат Ігор умовив Всеволода почати переговори. (Книжник не приховує того, що за це галицький князь обіцяв Ігорю по смерті брата допомогти йому сісти у Києві). Наляканий Володимирко визнав зверхність Всеволода і заплатив величезну контрибуцію - більше двохсот кілограмів срібла66.

Повістяр доніс до нас історію останнього року князювання Всеволода. Він довго і тяжко хворів, через що (як пояснює повістяр) і не зміг вдруге упокорити Володимирка галицького, повернувшись із походу в його розпалі. В останні місяці життя він, мабуть, згадав, що очолює клан Ольговичів і вирішив потурбуватися справами київського княжіння. Він зібрав братів-Ольговичів і Давидовичів, запросив Ізяслава Мстиславича, в якому даремно, як з'ясувалося, бачив союзника і виклав перед ними свої наміри. Всеволод заявив, що йтиме по стопах Мономаха. Адже той посадив у Києві сина Мстислава, а Мстислав передав престол братові Ярополку. Отже, сказав Всеволод, «азъ по собе даю брату своему Игореви Киевъ»67. Він змусив князів присягнути у вірності своєму наступнику. До цих слів складач «Повісті про Всеволода» додав проникливе зауваження: «И много замышлявшу Изяславу Мьстиславичю, нужа бысть целовати крестъ»68.

Всеволод Ольгович також закликав князів присягнутися його братові Ігорю в тому, що не будуть вимагати волостей від нього, а задовольняться тим, «что вамъ начнеть даяти, но по воли, а не по нужи»69. Однак цей його заклик залишився не почутим.

Напередодні кончини Всеволод запросив до себе проводирів київського віча і вимагав від них присягнути на вірність його братові Ігорю. «Они же вси цело- ваше к нему [Ігорю] крестъ, рекуче: «Ты намъ князь»,